– Будь ласка, покладіться на мене, доктор Оппенгейм.
Вкупі з Фрішліном Густав вибирає, які з книжок узяти з собою. Залюбки він узяв би всі свої книжки, хотів би витягти з рам портрети Іммануеля Оппенгейма й Сибіли, взяти з собою й «око боже», свою друкарську машинку, свій письмовий стіл, увесь дім. Це здається йому смішним. Він нічого з собою не візьме. Навіть свого рукопису; бо без бібліотеки він не може працювати. Він виїздить на два тижні, не більше. Він не хоче, взявши з собою те, що йому любе, розгнівати лихі сили, які можуть коротку відсутність перетворити в довгу.
Після обіду Густав виходить у сад. Спускається вниз, зі сходів першої тераси на другу, з другої на третю. Навколо нього здіймаються лісисті пагорби. Сьогодні 28 лютого, але вже яскраво відчувається весна. Чи це лише ввижається, чи справді мутно-зелена поволока на кущах, ледве помітна сьогодні вранці, тепер уже виразніша?
Густав жадібно вдихає улюблені свої пахощі, вбирає очима улюблений свій краєвид. Він дуже засмучений.
Коли раптом, без будь-якої видимої причини, він згадує про те, що його мучило. Так, так, він це повинен обов’язково врегулювати. Не можна виїхати, залишивши хоч у комусь розчарування після себе. Але в такому разі він не може їхати о восьмій годині. Однаково. Пізніше є також поїзд у Швейцарію.
Негайно він телефонує Мюльгеймові, що йому необхідно відкласти від’їзд. «Чому?» – питає Мюльгейм.
Густав не каже про причину, але наполягає на пізнішому поїзді. Мюльгейм сердиться. Поїзди переповнені. Густав не дістане місця у міжнародному вагоні, крім того, чим раніше він виїде, тим краще.
– У мене є на те свої причини, Мюльгейм, – каже Густав, не слухаючи заперечень Мюльгейма. Він усміхається і відразу веселішає.
Отже, він виїздить об одинадцятій.
О дев’ятій він їде в театральний клуб і там вечеряє. Потім приходить у гральний зал, немов шукаючи когось. Зал ще зовсім порожній, тільки біля входу стоїть старий Жан. Проходячи повз нього, Густав дає йому п’ять марок.
– Я був учора трохи неуважний, – каже Густав. – Пробачте мені, Жане.
Старий дякує, як завжди непомітно і водночас надзвичайно підкреслено. Тепер Густав може спокійно їхати.
На вокзалі виявилося, що спритний Мюльгейм сунув провідникові міжнародного вагона хабаря і роздобув-таки купе для Густава. В поїзді було багато знайомих, але вони намагалися одне одного не пізнавати.
– Приїзди якомога швидше, Мюльгейм, – попросив Густав.
– Роби дорогою якомога менше дурниць, Оппенгейм, – сказав Мюльгейм.
Поїзд рушив. Останнє, що залишилося у пам’яті Густава від Берліна, була поважна фігура Шлютера, його замкнене вперте обличчя, коли він дивився услід поїзду.
У цей самий час Бертольд побажав батькам доброї ночі.
Завтра, в середу, він мусить ліквідувати конфлікт, мусить зробити свою заяву в актовому залі перед усіма учителями й учнями гімназії королеви Луїзи. Лізелотта хотіла щось сказати йому. Вона вже відкрила рот, але, знаючи впертий характер сина, стрималася.
– На добраніч, мій хлопчику! – тільки й промовила вона.
Бертольд пройшов у свою кімнату, роздягнувся, акуратно поклав одяг, акуратно, як завжди, наготував книжки і зошити на наступний день. По суті, його роль завтра буде проста. Заява його коротка. Перед Фогельзангом і Франсуа стоїть складніше завдання. Їм доведеться багато розпатякувати. А він буде тільки стояти. Стояти біля ганебного стовпа. Коли дійде до доктора Фогельзанга, він поводитиметься, – як би це краще сказати? – немов відбувається акт біля Нідервальдського пам’ятника.
Зараз він ляже в ліжко. Почитає книжку. Ну, хоч Клейста, «Бій у Тевтобурзькому лісі». Але замість третього тому Клейста він узяв четвертий – «Оповідання». Він прочитав оповідання про Міхаеля Кольгааса, сина шкільного вчителя, одного з найсправедливіших і разом з тим з найжахливіших людей свого часу, якого безмежне почуття справедливості робить розбійником і вбивцею. Через пару коней він відмовляється від власного щастя. Зупиняє повстання і гине страшною смертю. Але прекрасні вороні коні, яких перетворили на жалюгідних шкап, знов стають його власністю і він, сходячи на ешафот, бачить їх випещеними і відгодованими.
Бертольд добре знав це оповідання, але прочитав його з новим захопленням. Кілька місць він перечитував двічі й тричі. Наприклад, відповідь баришника жінці, коли вона здивовано питає його, чому він розпродає своє майно. «Тому, що я не хочу залишатись у країні, де не охороняють моїх прав. Коли тебе топчуть ногами, то краще бути собакою, а не людиною». Бертольд читав і час від часу тяжко й співчутливо хитав головою.
Він відклав книжку. Тільки тепер він відчув, що минулу ніч провів без сна, відчув і напруженість останніх днів. Але він не хотів, щоб було темно, він боявся темряви. Він вимкнув верхнє світло, ввімкнув лампочку з абажуром, що стояла біля ліжка, повернувся на бік і напівзаплющив очі. Він бачив шпалери з фантастичним птахом на висячій гілці, і ось з малюнку перед ним знов виникало обличчя Армінія: широкий лоб, плоский ніс, довгий рот, коротке й міцне підборіддя. Чи були б у такого ось Армінія шанси вибитися вгору у сучасній Німеччині? Бертольд посміхнувся. Несподівано він відчув, як самі собою складаються рядки поезії: