Вірші рідко коли спадали йому на думку. Він краще відчував прозу. Доктор Гейнціус завжди це казав. Та й загалом вірші тепер мабуть не до речі.
Рут і цей самий Арміній, звичайно, домовилися б одне з одним. Знов бачить він Рут, як одну з германських жінок у таборі з повозок. Вона обурилася б з такого порівняння, та все ж воно правдиве. Їй добре. На його місці вона б добре знала, як їй вчинити. Багато кому в Німеччині добре, багатьом мільйонам. Але багатьом, ще більшій кількості мільйонів важко в Німеччині саме тому, що вони не знають, як треба діяти. Бертольд чув історію Шлютерового брата чи, здається, шурина, що свідчив у суді проти наці і був за це вбитий. Мільйони людей заявляють, що вони вороги фашистів.
Тисячі платять за це життям. Про декого з них це стає відомим, а про тисячі, про сотні тисяч, про мільйони ніхто не знає. Хто ж тоді Німеччина? Ті, що в коричневих сорочках галасують і бешкетують зі зброєю в руках, зберігши цю зброю всупереч закону, чи інші – ті мільйони людей, які були такі наївні, що підкорилися закону і здали свою зброю, і яким тепер пробивають череп, коли вони хочуть щось сказати. Ні, він, Бертольд, не сам. У нього є товариші, сотні тисяч товаришів, мільйони. Невідомому солдату поставили пам’ятник, а про «невідомого німця», про його «невідомого товариша» ніхто ані пари з уст. «Мій невідомий товариш», – думає Бертольд, і знов складаються рядки поезії:
і ще:
і ще:
Ні, це все нікуди не годиться. Він не вміє писати вірші. Але колись мусить з’явитися поет і скласти пісню про невідомого німця. Невідомого товариша.
Може статися, хтось і напише її, але її не будуть друкувати, не будуть співати, ніхто її не почує. І якби він, Бертольд, сам написав таку пісню, йому не довелось би виступити з нею. Він виступить з чимсь зовсім іншим. Він піде в актовий зал і перед зібранням шкільних товаришів, що всміхатимуться, – відомих товаришів, – він прокаже: «Я сказав істину. Оголошую, що ця істина – неправдива».
Ні, цього він не скаже.
Звичайно, скаже. Листа до Франсуа він теж не хотів писати, і не написав його, пропустивши всі терміни, а потім батько сказав: «Ти міг би надіслати лист терміновою поштою», – він написав.
Можна завтра не йти до школи, просто не з’явитись. Вони стоятимуть в актовому залі і чекатимуть, а його немає. Він усміхається. Він яскраво уявляє собі обличчя Фогельзанга і Вернера Ріттерштега, й обличчя педеля Меллентіна біля дверей. «Заспіваймо гімн «Горст-Вессель», – скаже нарешті доктор Фогельзанг. Але це буде слабою втіхою: не варто було збирати всю школу в актовому залі для того тільки, щоб заспівати гімн «Горст-Вессель». Ректор Франсуа – той, мабуть, зрадіє, коли він не прийде, а Гейнріх напевне буде радий, хоч він і радив йому з’явитись. Курт Бауман теж буде радий. О, це було б занадто прекрасним, якимсь душевним бальзамом. Але чи надовго? На годину, на день, можливо на тиждень. А далі? Що йому робити далі? Його виключать, з Німеччини йому доведеться виїхати. Мине, можливо, ціла вічність, поки він дістане змогу повернутись у свою Німеччину. І чи залишиться вона й тоді його Німеччиною?
Вибору немає. Добре було б, звичайно, примусити їх марно чекати, але це неможливо.
А втім, можливо.
Він підводиться. Дістає рукопис доповіді про Армінія. Він добре заховав його. Йому доводиться увімкнути верхнє світло, щоб його розшукати. На це йде деякий час. Рукопис написаний дуже чітко, на лінованому папері, з берегами майже без покреслень. Бертольд бере аркушик паперу і пише: «Тут нема чого пояснювати, нема чого додавати, нема чого викреслювати. Твоє «так» нехай буде «так». Твоє «ні» нехай буде «ні». Бертольд Оппенгейм». Він кладе перо, потім знов бере і проставляє дату: «Берлін, 1 березня 1933 р.».