По суті, йому хочеться записати вірші, які тільки-но майнули в його уяві: «Тобі, невідомий товаришу». Ні, прозою краще. І він пише:
«Коли тебе топчуть ногами, то краще бути псом, а не людиною»
Він іде в іншу кімнату, не дуже пильнуючи про те, щоб тихо ступати, відкриває домашню аптечку. Є три трубочки зі снодійним. Він вибирає те, що вважає за найміцніше. Трубочка ще майже не почата, напевне цього вистачить. Доведеться їм завтра постояти там, в актовому залі!
Він наливає склянку води, обережно ставить її на тарілку, щоб не залишилось кружальця на столі, розчиняє таблетки, ставить склянку на свій нічний столик. Дивиться на рукопис доповіді. Записка лежить зверху. Краще пришпилити її. Він заводить годинника, кладе його біля склянки. Знов вимикає верхнє світло, вмикає лампочку біля ліжка, лягає.
Годинник показує 38 хвилин на другу. Він випиває воду з розчиненими таблетками. Не можна сказати, щоб це було смачно, доводиться зробити зусилля, щоб проковтнути цю гидоту. Але є речі й гірші.
Він лежить і чекає. На нічному столику цокає його годинник. З вулиці долинає автомобільний ріжок, що гуде недозволенно гучно й довго. Чи скоро він засне? Минуло дві хвилини і сорок секунд. Більш шести-восьми хвилин це напевне не триватиме. Коли ніхто не підійде до нього протягом найближчої півгодини, то збудити його вже не вдасться. На щастя, малоймовірно, щоб хтось заглянув до нього, а коли вимкнути світло, то можна бути певним, що ніхто не зайде. Він погасив лампочку.
І ось він почуває сонливість і втому, не таку приємну втому, як він сподівався, а свинцеву, гнітючу.
Знов автомобіль. Але тепер гудок не такий протяжний. Він акуратно зробив свій рукопис. Доктор Гейнціус казав їм, що одна з найістотніших відмінностей Стародавнього світу від нашої доби полягає у ставленні до самогубства. Римляни з дитинства виховували своїх синів у тій думці, що дарована людині можливість в перший-ліпший момент вдатись до добровільної смерті підвищує людину навіть над богами. Боги не мають цієї свободи. Це гідна смерть. І приготував він усе акуратно перед тим, як випити цю гидоту. Ось лежить рукопис, хто хоче, може побачити, а хто не хоче – примушений буде побачити. Кілька днів тому він читав про одну жінку, що, заподіюючи собі смерть, не тільки вдягла сукню, у якій їй хотілося бути похованою, але навіть пришила жалібний креп на рукав чоловіка. «Ми, німці, акуратний народ». Він ледве-ледве всміхається. Він може собі тепер це дозволити, може сказати: «Ми, німці».
Знов автомобіль. Раптом він сам опиняється в автомобілі. Відбуваються автомобільні перегони. Францке сидить у глибині, – чудно, що він не поруч, – безперервно кричить йому всякі вказівки, але він нічого не чує. Він усіма силами намагається зрозуміти, що говорить Францке, але навколо такий страшенний шум, і вітер свистить у вухах. А хто ж там поряд з Францке? Хто це там сидить? Ага, це доктор Гейнціус. Це добре. Він з’ясує йому все краще, ніж Францке. А ось і поворот. Він прекрасно зробив поворот, шикарно. Але він відучив себе від цього «шикарно». Огидне слово. Перед ними автомобіль, хто там за кермом? Та це ж доктор Фогельзанг. Він обмине його зараз збоку, це буде шикарно. Чи зрозуміє Францке, що він задумав? Але нічого не виходить, як це не дивно, він просто не може його наздогнати. На повному газу, весь час на повному газу. Не затримувати ходу. Але нічого не виходить. Знизу його обдає гнітючим жаром, важіль газу до неможливості розпікся, машина буксує, важіль чомусь тисне йому на живіт, машина вже не буксує, її заносить, вона рветься з рук, як тоді в Баварії на шосе, вкритому льодом. Щось чорне піднімається знизу, щось жахливо тисне, треба кричати, хочеш не хочеш, але крику нема. Щось підносить його, підносить машину. Але це зовсім не машина вислизає у нього з-під ніг. Вони на американських горах у Луна-парку, це човники-гойдалки. Як же так? Чому він у Мюнхені на осінньому ярмарку? Як високо злітають гойдалки. Фогельзанг усе ще поруч з ним, але тепер він його випередив. Ні, він усе ж на треку, тільки без машини, і його знов заносить, хоч він і без машини. Як високо злітають гойдалки, як лоскоче в животі, десь глибоко всередині. Живіт прямо вивертає, але не можна цього показувати, треба тільки всміхатись, широко всміхатись. А це ж справжній корабель, і він пливе з-під ніг. Тепер уже не до жартів, хвилі давлять і душать, не треба було пливти вночі; вони перекочуються через голову, вони вже не піднімають його на гребінь. Ніяк не вдається зітхнути. Нічого більше немає, залишилось лише обличчя Фогельзанга, але це вже не обличчя Фогельзанга, це обличчя Армінія з плоским носом і впертим підборіддям. Чому ж Арміній потрапив раптом на цоколь Нідервальдського пам’ятника? Там статуя Німеччини, і це добре. Ні, тепер там Герман. Але цоколь пам’ятника пливе. Наближається величезна хвиля. Ціла гора, і йому треба пропливти крізь неї. Мій невідомий товаришу! Я не можу простягнути тобі руку. Знов набігає хвиля, ще більша, ніж та; чи підніме вона його на свій гребінь? Ось вона…