У цей самий час міжнародний вагон віз Густава далі й далі на південний захід від Берліна. Густав міцно й глибоко спав. Раптом він прокинувся, збуджений різким поштовхом поїзда. Повільно прояснилась його свідомість, і враз він із жахом згадав: про Жана він подумав, виїжджаючи, а от про Бертольда, про свого племінника, він не подумав. Принаймні, мусив спитати хоч би Мартіна, чим скінчилася безглузда історія з Германом Херуском. Майже півгодини мучила Густава ця думка. Потім він знов заснув, але решту ночі спав далеко не так добре, як спочатку.
Книга третя
Завтра
Нам дано працювати над справою, але не дано довершити її.
Густав дізнався про смерть Бертольда тільки після того, як його поховали, Мюльгейм, єдиний, хто знав адресу Густава, не повідомляв його про це, побоюючись, що він кинеться до Берліна, наражаючись на небезпеку.
Всі ці дні Густав бродив по красивому затишному місту Берн. Стояла весна, повітря було прозоре, ніжно вимальовувалися на чистому горизонті вершини нагір’я. Але прекрасний краєвид не радував Густава, голова його була збентежена берлінськими подіями. Коли він дізнався про смерть Бертольда, йому здалося, що на нього впав удар, на який він давно чекав.
Він не міг зносити людей, забрався в гори, хотів бути сам, нічого не розумів. Йому хотілося спочатку в усьому розібратися. Селище, до якого його закинуло, лежало біля підніжжя Юнгфрау. Але сезон закінчився, і в маленькому готелі він був єдиним гостем. Він уникав багатолюдної гірської залізниці, сам тяг свої лижі до сніжної межі, з трудом здирався на віддалений схил. Там він лягав на залитий сонцем сніг, і навколо нього у прозорому повітрі високо й ясно здіймалась лінія гір. Він був сам. Він гриз і гриз себе: про старого Жана він подумав, а про Бертольда ні. На ньому велика частка провини за те, що сталося. Здавна він усе робив неправильно. Він вів марне, вигідне, смакове існування. Пішов до Сибіли замість того, щоб піти до Анни. Якби він займався політикою, політичною економією або чимсь у своїй фірмі, у всьому цьому було б значно більше змісту, ніж у тому, що він робив. Він встановив, що Лессінг написав певний лист 23 грудня, а не 21. І що з того? Це був немов підпис під усім його життям.
Густав лежить на снігу, пітніє від жаркого сонця і зводить рахунки з самим собою. Результати безрадісні.
Чотири дні живе він у тиші гірського селища. Вузька дорога, якою він щодня іде вгору на своїх лижах, високо проходить над долиною; на протилежних схилах ліпляться малесенькі селища; прямо перед ним здіймаються могутні, залиті сонцем, білі вершини Юнгфрау. Він завжди сам, на своєму улюбленому схилі. Прозоре і свіже тепло в повітрі, приглушено доноситься гуркіт лавин, що котяться вниз. Він бачить усе, що перед ним, навколо нього, але він не усвідомлює ні свіжості повітря, ні краси природи, його почуття немов замкнені. Його гризуть одні й ті самі думки, вони вихряться, вгризаються дедалі глибше. Найкраще довести своє тіло до такої фізичної втоми, щоб думки зникли. Іноді, повертаючись додому, він доходить до такого стану. Тоді в бажаному знесиленні він опускається на край дороги і, не думаючи ні про що, механічно похитує головою, посміюючись ідіотським сміхом. На дорозі цілими годинами ніхто не показується. Одного разу мимо пройшов хлопчик з тачкою. Він здивовано глянув на Густава і довго ще повертав до нього голову.
Чотири дні тяжить над ним, паралізуючи, це отупіння; голова його немов обгорнена ватою. Раптом вранці п’ятого дня, після довгого нічного сну прорвався туман, що оточував його. Густав стрепенувся, скинув з себе запаморочення. Справді, за п’ять днів він не бачив жодної газети, не прочитав ані рядка про Німеччину. Небагато знайдеться тепер таких незацікавлених німців. Він дістав усі, які були, – німецькі, англійські, французькі газети. З товстим пакунком під пахвою піднявся знайомою красивою дорогою. Раптом у ньому все напружується, він ледве стримується. І хоч земля ще вогка, він сідає тут же край дороги і починає читати.
Він читає, і кров ударяє в голову. Спокійніше, не розпускатись, бути твердим, вдумуватись як слід. У такі часи виринає звідусюди сила неперевірених чуток. Густав учився критично розцінювати джерела, він не бажає потрапити на гачок фантазії деяких несамовитих репортерів. Що це за газети? «Таймс», «Франкфуртер Цейтунг», «Нейє Цюріхер Цейтунг», французький «Тан». Їх кореспонденти не якісь невідомі репортери, а люди з іменами. Повідомлення з Німеччини короткі, конкретні. Журналісти з такими іменами навряд чи наважилися б без достатніх підстав передавати світові такі дивовижні речі з такими разючими деталями. Немає сумніву, що націоналсоціалісти пункт за пунктом здійснювали свою програму, з примітивного варварства якої так часто глузував він сам. Варвари арештовували, катували, вбивали всіх, хто їм був не до душі. Майно розоряли або конфіскували. Лише на тій підставі, що ці люди були їм супротивники і через те підлягали знищенню. Густав читав імена, дати. Численні імена знайомі йому, з багатьма з цих людей у нього були дружні стосунки.