– Не багато, – відповів Фрішлін. – Вона виявила цілковиту готовість допомогти, але практично зробила мало. Фрейлен Раух надзвичайно заклопотана власними справами, – додав Фрішлін з підкресленою стриманістю. Зате про Мюльгейма він говорив з великою теплотою. До речі, Мюльгейм просив, щоб Густав подзвонив йому якнайскорше, найкраще сьогодні між шостою і сьомою вечора в готель «Брістоль».
Було саме близько шостої, коли Густав повернувся до готелю. Слід було негайно подзвонити Мюльгеймові, але Густав і слухати не хоче про справи, про ті хитрі обхідні шляхи, які в боротьбі з націонал-соціалістами є, звичайно, єдино розумними. Щоправда, справа стосується його будинка, його улюбленого житла. Страшно подумати, що можливо незабаром в його прекрасних кімнатах оселяться фашистські найманці. Треба було б усе ж таки поговорити з Мюльгеймом. Проте коли телефоністка відповіла, він в останню хвилину замість номера Мюльгейма назвав номер Сибіли.
Дуже скоро він почув її голос. Вона була здивована, трохи боязко здивована, як відчув Густав з трохи роздратованою недовірою. Можливо, що й справді необережно в ці дні дзвонити телефоном з-за кордону. Але Сибілі, звичайно, загрожувала невелика небезпека, і їй зовсім не було чого виявляти таку стриманість. Він згадав, як холодно й сухо говорив про неї Фрішлін. Але Густав скучив за нею, за ароматом її дитячого тіла. Він дуже тепло просив її приїхати, вона йому потрібна зараз. Вона відразу пообіцяла. Але, коли він попросив її точно вказати день приїзду, вона завагалась; завтра, найпізніше післязавтра вона телеграфує. Густав не знав, що її спиняла думка про Фрідріха Вільгельма Гутветтера; але він відчував, що вона від нього щось приховує, і був дуже збентежений.
І розповідь Фрішліна, хоч і дуже ясна та докладна, здалася Густаву тепер недостатньою. Можливо, тому, що загальне становище в Німеччині починало цікавити його значно гостріше, ніж його будинок або рукопис. Весь час він чекав, що Фрішлін сам про це заговорить, але Фрішлін цього не зробив, а він не наважувався напосідати на розумну, цілеспрямовану людину.
Тільки увечері, в дуже красивому маленькому ресторанчику, який розшукав Густав, Фрішлін заговорив, нарешті, про загальний стан справ. Тепер трудно дістати в Німеччині точні відомості про те, що відбувається. Уряд не без успіху старається абсолютно все затуманити. Тому те, що Фрішлін розповідає, далеко не вичерпує всього. Але Густавові скоро здалося, що він називає жахливу кількість імен, дат і адрес, хоч він говорив тільки про перевірені чутки.
Серед розквартированих у Берліні фашистьких загонів найстрашнішу славу мають 17 і 23, так звані «загони смерті». Місця, про які говорять з найбільшим жахом, це підвали катівень на Гедеманштрасе, Генераль-Папештрасе і кілька підвалів у Кепеніку і Шпандау. Коли впаде влада фашистів, на цих домах напевне приб’ють дошки в пам’ять найбільшої ганьби Німеччини, – сказав Фрішлін, і цей відступ на фоні його спокійної розповіді прозвучав вражаюче. Найстрашніше у діях таємної поліції і штурмовиків – це вироблена до найменших деталей система, організованість, військово-бюрократичний порядок у знущаннях і вбивствах людей. Абсолютно все реєструється, підписується, протоколюється. Після всякого катування катований мусить розписатись у тому, що його не катували. Коли кого вб’ють, лікар констатує смерть від розриву серця. Тіло вбитого видається родичам у запломбованій труні, яку заборонено розкривати під загрозою тяжкої кари. Якщо катованого після катування випускають на волю, йому видають чисту білизну і костюм, щоб заплямований кров’ю одяг не впадав у вічі. Катовані повинні давати розписки в тому, що вони повернуть видані їм речі у чистому вигляді протягом 24 годин. Крім того, за «послуги» і «годування» у підвалах береться платня, хоч і невелика: за приміщення – марку, за послуги і годування – марку. За послуги і годування вбитих, цебто «вмерлих від розриву серця», або «вбитих при спробі втечі», мусять платити родичі.
Піклуються і про духовну поживу, і тут виявляється певний гумор. Наприклад, під час «процедур» грають на грамофоні фашистські пісні; арештовані повинні підтягувати, такт вибивають на їх спинах шпіцрутенами і гумовими кийками.
Фашисти, очевидно, вирішили широко організувати свою систему. Вони влаштовують колосальні концентраційні табори, щоб «виховати в ув’язнених потрібні для нового часу властивості». При цьому вони вдаються до психологічних методів. Вони, наприклад, влаштовують у містах великі гротескні блазенські процесії ув’язнених, примушуючи людей виконувати чудернацькі декламаційні хори: «Ми – марксистські свині, ми – єврейські шахраї» і т. ін., або примушують окремих ув’язнених ставати на ящики, присідати і при кожному присіданні вигукувати: «Я єврейська свиня, зрадив свою батьківщину, ганьбив арійських дівчат, обкрадав громадські каси» і т. ін. Іноді ув’язнених примушували влізати на дерева, наприклад, на тополі, звідти цілі години вигукувати подібні самохарактеристики.