Між іншим, у підвалах фашистських казарм так само, як і в концентраційних таборах, ув’язнені мають змогу найдетальніше і в найкоротший час вивчити націонал-соціалістську програму і книжку «фюрера». Навчання поставлено строго. За помилки і неуважність – тілесні кари. Часи лібералізму і м’якотілої гуманності минули. Кажуть, що багато не витримує цих занять. У самому тільки Берліні Фрішлін нарахував сімнадцять документально підтверджених смертних випадків.
Про все це розказав доктор Клаус Фрішлін докторові Густаву Оппенгейму в маленькому ресторанчику швейцарської столиці – Берна. Він говорив тихим, рівним голосом, бо ж біля сусіднього стола сиділи відвідувачі. Подеколи, щоб змочити горло, він сьорбав легке газоване вино, і його довгі, худі руки вилізали з рукавів. Густав цього вечора їв мало, говорив мало. Розпитувати майже не доводилось. Клаус Фрішлін дуже точно висловлював свої думки; мова його ставала неясною тільки в тих випадках, коли він цитував фрази «фюрера», що їх катовані мусять вивчати напам’ять.
Фрішлін скінчив. Досить довго обоє сиділи, не кажучи ні слова. Фрішлін повільно допивав вино, чітким рухом знов і знов наповнюючи склянку. Ще тільки три столи були зайняті. Густав напівзаплющив очі. Здавалося, він дрімав.
– Ще тільки одне, Фрішлін, – вимовив він нарешті з очевидним зусиллям. – Ви мені нічого не розказали про смерть мого племінника Бертольда.
– Вашого племінника Бертольда? Про його смерть?
Виявилось, що Фрішлін взагалі нічого не знає про історію з Бертольдом.
– Як це можливо? – обурився Густав.
Але Фрішлін ані трохи не здивувався. Уряд у Німеччині робить усе можливе, щоб тільки населення не знало того, що не потрібно урядові. Очевидно, газетам заборонили друкувати повідомлення про цей випадок. Коли хто енергійно чогось не дошукується, він нічого не дізнається. Бо всі в Німеччині носять маску. Люди судорожно кричать, як прекрасно стало жити, і тільки переконавшись, що ніхто не підслухує, пошепки передають одне одному про справжній стан речей. У великому місті сусід не знає про те, що робиться у сусіда, він звик дізнаватися з газет про події, що сталися поверхом вище або нижче. Але неприємні події газети не наважуються друкувати. У країні, де 65 мільйонів населення, легко можна вбити три тисячі чоловік, тридцять тисяч катувати, сто тисяч ув’язнити без вироку й безпідставно і при всьому тому зберегти видимість спокою й порядку. Звичайно, це можливо тільки тоді, коли заборонити радіо і газетам передавати такі відомості.
Густав просив Фрішліна не проводжати його до готелю. Була світла ніч, пізно, вулиці пусті, під арками гучно лунали його впевнені, тверді кроки. Він ішов швидко, але почував себе зв’язаним, обважнілим. Цей Фрішлін викликав у ньому якесь нове почуття, дуже незвичне, важке.
Другого дня Фрішлін поїхав. Густав стояв на пероні. По суті він був радий, що ця людина, яка його непокоїла, їде. Але, коли поїзд рушив, йому здалось, що рейки не відокремлюють його від Фрішліна, а навпаки, що вони стали нитками, які сполучають обох друзів, і хоч би як далеко ці нитки розмотувались, вони ніколи не обірвуться. І самотність здалась йому чи не тяжчою від присутності Фрішліна.
У звичайний час Едгар вирушив у міську клініку. Гіна заклинала його не їхати туди сьогодні, навіть Рут несподівано настійливо його відмовляла. Фашисти ухвалили провести в цю суботу бойкот ста п’ятидесяти тисяч німецьких євреїв, мобілізувавши на це всі агітаційні засоби. Наці казали, що таким шляхом вони мають покарати євреїв за нібито брехливе твердження (підтверджене тисячами документів) про фашистські насильства над ними, і знищити євреїв економічно. Багато євреїв цього дня не виходили з дому, багато повтікало з Німеччини. Можливо, що це необачно, але Едгар не міг діяти інакше. Він їде у свою клініку.
Зовнішніх мотивів для цього в нього немає. Діяльність його в Німеччині скінчилась. Коли б він схотів, то міг би сьогодні ж виїхати з Німеччини. Він дістав найпочесніші пропозиції з Лондона, з Парижа. Більшість медичних інститутів цивілізованого світу прагнула запросити до себе винахідника Оппенгеймівського методу. Одну з цих пропозицій він прийме. Все, створене ним тут, зрозуміла річ, загине, бо маленький доктор Якобі, якому він ще міг би, можливо, довірити свою лабораторію, теж їде. Він справді їде до Палестини, як одного разу іронічно подумав про нього Едгар, і на тому самому пароплаві, що й Рут.