Так, у Лондоні, Парижі або Мілані Едгарові доведеться все починати спочатку, і мине напевне п’ять або десять років, поки він доб’ється того, чого вже тут досяг. Йому, звичайно, будуть дані кошти, але коштів тих не вистачить; йому знов доведеться проходити через господарські клопоти, яких він зазнав тут під час створення свого інституту. А він уже людина немолода.
Нелегко буде розлучатись зі своєю клінікою, зі своєю лабораторією, з операційними залами, з Якобі, Реймерсом, сестрою Геленою, старим Лоренцом. Він не може собі уявити, як він буде жити далеко від своєї Німеччини. Справа не лише в інституті. Тут ще й весь його побут, дім, звички. Мине ціла вічність, поки все це знов налагодиться. Гіна до чорта серйозно сприймає всяку дурницю. І з дочкою прийдеться розлучитись, він не може вимагати, щоб вона не їхала до Палестини.
Місто має святковий вигляд. На вулицях натовпи цікавих, що бажають подивитись, як проводиться бойкот. Едгар бачить численні плакати: «Єврей», «Не купуйте в євреїв», «Єврей – загинь, пропади». Всюду стоять, розставивши ноги у високих чоботах, штурмовики і, роззявивши дурні свої молоді роти, кричать хором: «Доки не буде мертвий останній єврей, не сподівайся ні хліба, ні роботи».
Можливо й справді Гіна та Рут мали рацію, і не слід було сьогодні їхати в клініку. Але він не може кинути пацієнта Петера Дейке. Петер Дейке зареєстрований за № 978, вісімнадцяти років, пацієнт третього розряду, був приречений на смерть ще до того, як його привезли в клініку. Перша операція не дала результатів. Можливо, що й повторна не дасть одужання. В усякому разі, вона – єдиний засіб, що може врятувати Петера Дейке. Він міг би доручити повторну операцію Реймерсові. Та ні, він не хоче збільшувати ризик летального кінця через те, що ці пани ухвалили провести свій ідіотський бойкот саме сьогодні.
Він несеться у розхристаному білому халаті довгими коридорами клініки. Все йде заведеним порядком. У клініці працюють двадцять чотири лікарі-євреї. І сьогодні, як звичайно, вони всі на своїх місцях, і маленький Якобі теж. Як завжди, праця швидко просувається, про бойкот ані слова, але на всіх зовнішньо байдужих обличчях Едгар читає приховане напруження. Маленький Якобі блідий. Всупереч усім засобам, руки в нього сьогодні трохи пітніють.
– Підготуйте хворого № 978, – наказує Едгар сестрі Гелені.
Раптом з’являється доктор Реймерс. Грубовато й добродушно, як завжди, він тихо звертається до Едгара:
– Тікайте, пане професор. Залишатись тут вам абсолютно недоцільно. Невідомо, що може вчинити п’яна екзальтована чернь. Коли ви підете, мені можливо вдасться відвезти маленького Якобі. Його присутність тут є чисте самогубство.
– Добре, любий Реймерс. Ви своє сказали, а тепер візьмімося за хворого № 978.
Він робить операцію.
Ледве встигають відвезти хворого в його палату, як вони з’являються. У руках у них список двадцяти чотирьох лікарів, що працюють у міській клініці. Вони запитують де ці лікарі. Але персонал провадить пасивний опір, відмовляючись незнанням. Під проводом кількох фашистських студентів-штурмовиків починають полювання на названих лікарів. Зловленого негайно виводять на вулицю. Вони не дозволяють лікарям знімати халатів і, коли їм попадається хтось без халата, примушують вдягти його. Перед головним входом стоїть величезний натовп і, лише з’являється білий халат, він негайно зникає у цьому натовпі, під улюлюкання, свист, люті лайки.
Добрались до Едгара.
– Ви професор Оппенгейм? – звертається до Едгара штурмовик з двома зірками на комірі.
– Так, – каже Оппенгейм.
– Номер чотирнадцятий значить є, – із задоволенням каже штурмовик і викреслює його ім’я з списку. – Ви мусите негайно залишити цю установу. Ідіть за мною, – наказує він.
– Професор Оппенгейм тільки-но зробив операцію, – втручається сестра Гелена, і голос її звучить голосніш, ніж завжди, а круглі карі очі зробились величезними від люті. – Необхідно, – стримано каже вона, – щоб хворий перебував ще деякий час під наглядом професора.
– У нас є наказ виставити цю людину на вулицю, – заявляє штурмовик з двома зірками. – Ми повинні вигнати звідси всіх єврейських лікарів в ім’я очищення Німеччини, – урочисто вимовляє він штамповану формулу, намагаючись говорити якомога чистіше, без жаргонних словечок. – Все, – каже він.
Тим часом одна з сестер встигла викликати таємного радника Лоренца. Він з грюкотом ввалюється у коридор і, величезний, у розхристаному халаті, рухливою горою рушає на непрошених гостей.