– Що тут відбувається, пане? – гуркочуть з його золоченого рота слова, мов уламки скелі. – Що ви дозволяєте собі тут? Я тут хазяїн! Зрозуміли?
Таємний радник Лоренц один з найпопулярніших лікарів у країні, можливо найпопулярніший. Навіть дехто з штурмовиків знає його по портретах в ілюстрованих газетах. Штурмовик з двома зірками вітає його жестом стародавніх римлян.
– Це національна революція, пане професор, – пояснює він. – Геть євреїв. У нас є наказ викинути з клініки двадцять чотири єврея.
– Вам доведеться, шановні панове, викинути і двадцять п’ятого, бо старий Лоренц не залишиться тут.
– Як хочете, пане професор, – каже штурмовик, – Ми виконуємо наказ.
Старий Лоренц уперше у своєму житті відчуває цілковите безсилля. Він бачить, що професор Оппенгейм мав рацію: хвороба, яка охопила народ, не гостра, а хронічна. Він міняє тактику і починає переговори.
– Залиште хоч би професора Оппергейма. Я поручуся за те, що він піде з клініки.
Штурмовик вагається.
– Добре, – каже він нарешті. – Беру на свою душу. Ви гарантуєте мені, пане професор, що ця людина не торкнеться більше жодного арійця і протягом найближчих двадцяти хвилин залишить цей будинок. Ми даємо вам цей строк.
Штурмовики відпускають Едгара і йдуть.
Але через кілька хвилин вони знов з’являються.
– Який це безсоромний арієць дозволив сьогодні євреєві оперувати себе? – запитують вони.
Старий Лоренц пішов. Замість нього доктор Реймерс намагається спинити їх.
– Чи не досить уже на сьогодні, шановні панове? – він намагається стримати себе, але в голосі його можна почути тихе рикання.
– Мовчіть, поки вас не питають, – обриває його штурмовик із двома зірками.
Один із студентів веде їх до оперованого. Вони входять у палату. Реймерс за ними. Едгар, трохи похитуючись, важко, машинально тупає слідом.
Анестезія при операціях дихальних шляхів утруднена. Оппенгейм винайшов спеціальний спосіб для таких випадків. Хворий Петер Дейке перебуває у стані свідомості, але під впливом великої кількості морфію. Голова його становить суцільну білу пов’язку. Блукаючи зором тьмяних очей, дивиться він на тих, що вдерлись. З перекривленим від жаху обличчям, широко розставивши руки, стоїть перед ліжком чергова сестра. Фашисти відсторонюють мовчазно тремтячу жінку.
Фашисти – люди «організовані», вони все передбачили, все приготували, в руках у них гумова печатка.
– Свиня собача, – кажуть вони до Петера Дейке і ставлять йому на перев’язку печатку: «Я, безсоромний, дозволив євреєві лікувати себе».
Приклавши печатку і вигукнувши: «Хайль Гітлер!», вони спускаються східцями.
Едгар, немов позбавлений волі, немов його тягнуть на канатах, машинально тупає весь час за ними у тупій безсилій задумливості. Сестра Гелена бере його за руку і веде в директорський кабінет. Кличе туди ж і старого Лоренца. Едгар і Лоренц стоять один проти одного. Обидва дуже бліді.
– Вибачте, Оппенгейм, – каже Лоренц.
– Ви не винні, колего, – з трудом, сухо й хрипко вимовляє Оппенгейм і кілька разів автоматично знизує плечима. – Що ж, піду, мабуть, – каже він.
– Хоч халат скиньте, Оппенгейм, – просить Лоренц.
– Ні, – відповідає Едгар, – не треба. Дякую, колего. Хоч халат візьму з собою.
– Заради мене, Мартіне, не ходи завтра в контору, – просила Лізелотта ввечері напередодні бойкоту.
Вона чула, що багато євреїв убито або вмерло від катувань. Вона чула, що з євреїв знущаються, знала, що всі лікарні в Німеччині переповнені катованими людьми.
– Не йди завтра в контору, – просила вона, впритул підійшовши до Мартіна, – обіцяй мені.
Мартін дістав пенсне, довго протирав скельця. Волосся його посивішало і порідшало, спина зігнулась, щоки обвисли.
– Не сердься на мене, Лізелотто, – сказав він. – Але я піду в контору. А ти не бійся.
Він попестив її, чого ніколи раніше не робив, тяжкою волохатою рукою по плечу.
– Нічого зі мною не станеться, – провадив він. – Я добре знаю ту межу, за яку не можна переступати. Я став розумний, Лізелотто. – Він якось дивно похитав головою.
Він уже не намагався зберігати самовладання й гідність. Говорив більше ніж колись, і іноді хитро підморгував. Він став схожий в цьому на Іммануеля Оппенгейма і навіть на шурина свого Жака Лавенделя. Лізелотта здивовано стежила за цими змінами. Мартін постарів, але він здавався їй мужнішим, загартованішим. Він глибоко знав життя і людей. Вона дуже любила його.
Вона більше не наполягала. Обоє мовчали. Вона думала про катастрофу, про останні часи Бертольда. Не було такої хвилини, щоб вона про це не думала. Знов і знов підходила вона до дверей, як того ранку, коли почула хрипіння хлопчика. Вона побачила, що він лежить витягнувшись на спині, підняла його руку, рука впала, як мертва, підняла ногу, і нога впала, немов дерев’яна. І він ще хрипів, дихав, пульс бився – він ще жив. І все ж він був мертвий, шкіра була холодна й біла. Нічим не можна було пробудити його свідомість. Лікарі промивали йому шлунок, зігрівали його, штучно вводили їжу, чай з коньяком, молоко, давали ліки, щоб підтримати діяльність серця. Вона пригадує силу незнайомих слів: кардіазол, дигален, строфантин, ейтонон. Три дні лежав він у такому стані, жив, але був мертвий, бо всі знали, що немає засобів порятунку. Киснева подушка не допомагала, промивання шлунка не допомагало, він лежав, хрипів, не міг проковтнути слиз, що наповнював порожнину зіва, і шкіра його була холодна й біла. Пульс бився повільно і, нарешті, спинився. Але Бертольд був мертвим уже тоді, коли вона вперше почула його хрипіння. І вона це знала. Не вона, а Мартін весь час повторював лікарям: «Зробіть щось! Допоможіть йому!» Вона знала, що ніхто не може допомогти. Лише вона могла допомогти, але цього не зробила. Всю провину вона бере на себе. В Мартіна свої клопоти. Вберегти хлопця був її обов’язок.