При всьому тому безмірність Мартінового горя її втішала. Він кричав, вив, впадав у біснування. Він знов і знов перечитував рукопис Бертольда, віддав його передрукувати і потім, як божевільний, поклав цей рукопис разом з грамотою фельдмаршала Мольтке в труну Бертольдові. На знак трауру сидів за старовинним єврейським звичаєм на підлозі, розірвавши одяг. Вранці і ввечері збирав дев’ять побожних євреїв і читав з ними поминальну молитву.
Після семиденного трауру по синові він став іншою людиною. Але саме в цьому новому Мартінові Лізелотта впізнавала того Мартіна, якого завжди відчувала в ньому. Вона відкрила в ньому риси, що подобались їй у шурина Жака Лавенделя: хитрість у боротьбі за те, що він вважав за правильне, зневагу до зовнішніх форм, настійливу гнучкість, коли йшлося про інтереси потрібної справи. Мартін і Лізелотта багато тепер мовчали, але були ближчі один до одного, ніж раніше.
Про Бертольда ніколи не говорили. Але Мартін тепер часто ділився з Лізелоттою всякими діловими міркуваннями. Без заперечень приймав він зневагу від Вельса, але з тим більшою впертістю і хитрістю відстоював те, що йому здавалось важливим. Магазин на Гертраудтенштрасе менш ніж через рік відійде від нього у «Німецькі меблі». Але він працює так, немов забув про це. Він приймає до себе єврейських службовців, усунених на вимогу Вельса з магазинів «Німецькі меблі».
У суботу, в день бойкоту, він як завжди вирушив у контору. Дорогою розглядав збуджений цікавий натовп, що вилуплював очі на бойкот. Він бачив плакати у вітринах, чув декламаційні хори штурмовиків. Похитував на все це головою.
Цей бойкот, як і більшість заходів фашистів, був просто комедією. Офіціальне твердження – що таким чином вони мають довести цивілізованому світові несправедливість обвинувачень у програмах, – було просто безглузде. Навіть самі міністри мусили погодитись, що обвинувачення у катуванні не спростовується тим, щоб побитого ще бити. Справжні причини бойкоту були інші. Протягом чотирнадцяти років фашистські проводирі обіцяли своїм прихильникам, що дадуть їм волю винищити євреїв, розграбувати їхні будинки й підприємства. Але, тільки приступивши до цього, вони вимушені були внаслідок обурення цілого світу відкликати своїх людей. Тепер через цей демонстративний бойкот вони хотіли заспокоїти розчарованих.
Мартін попросив Францке спинити машину на розі, щоб не поспішаючи роздивитись, як стоїть справа з магазином. Націонал-соціалісти, прийшовши до влади, не забули імені Оппенгеймів. Вони поставили перед невеликим магазином на Гертраудтенштрасе більше десяти штурмовиків на чолі з начальником із двома зірками. Всі вітрини густо заліплені плакатами: «Не купуйте в євреїв» і «Єврей – загинь, пропади». Вони роздобули десь портрет Іммануеля Оппенгейма і для сміху наліпили на нього плакат: «Єврей – загинь, пропади» так, немов ці слова вилітають у нього з рота.
В останній вітрині Мартін помічає напис: «Хай у цього єврея відсохнуть руки». Він глянув на свої рожеві волохаті руки. Треба думати, вони відсохнуть ще не так скоро, всміхнувся він про себе.
Він підходить до головного під’їзду. Старий швейцар Лещинський з суворим обличчям і сніжно-білими вусами стоїть на своєму місці. Але він не штовхає перед Мартіном обертаючі двері. Найманці повісили йому на шию плакат: «Я служу в євреїв». Він дивиться на свого патрона смиренно, безпорадно, приховуючи лють і надію. Вітаючись до нього, Мартін не прикладає палець до краю капелюха, а скидає капелюх і каже: