– Добрий день, Лещинський.
Але, як розумна людина, він більше нічого не робить. Тільки він збирався штовхнути двері, як до нього підійшов начальник з двома зірками.
– Хіба ви не знаєте, пане, що сьогодні єврейський бойкот? – каже він.
– Я хазяїн цього магазину, з вашого дозволу.
Штурмовики оточили їх, спинились і деякі прохожі. Всі мовчки, з цікавістю стежать за цією сценою.
– Он як, – каже начальник. – У такому разі ви не абихто.
І Мартін під поглядами натовпу проходить у свій магазин.
Всі службовці на місці, але покупців у магазині немає. У конторі Мартін бачить пана Брігера і пана Гінце. Пан Гінце все ж таки повісив портрет Людвіга Оппенгейма у військовій формі і з залізним хрестом першого класу на грудях. Внизу Гінце наказав великими чіткими літерами написати: «Загинув за батьківщину 22 липня 1917 року».
– Не треба було цього робити, Гінце, – похмуро каже Мартін. – Не треба було вам взагалі приходити. Ви тільки собі зашкодите, а нам нічим не допоможете.
– Чи є якісь новини? – звертається він до Брігера.
– Наці поводяться поки що досить мирно, – відповів Брігер. – Дорогою сюди на Бургштрасе я бачив таку сцену: перед маленькою тютюновою крамничкою стояв на варті штурмовик. Він глянув на свій годинник: десятої години, коли офіціально почнеться бойкот, ще не було. Хлопець зняв з себе плакат, увійшов у крамницю, купив пачку цигарок, вийшов і знов начепив свій плакат. Ті, що стоять коло нас, усе ж із великим інтересом оглядають вітрини і питались про ціни. Я певний, що вони клюнуть, коли, звичайно, начальники не запропонують їм придбати собі всі ці речі безкоштовно. Сьогодні, очевидно, їх гасла великого успіху мати не будуть. Поки що було тільки шість покупців, серед них один безперечний гой, очевидно, іноземець: він розмахував перед їх носами паспортом. Прийшов він, очевидно, бажаючи їм допекти, бо купив якийсь запасний гвинтик для стільця за шістдесят пфенінгів. Була стара Літценмейєр. Вони не хотіли її впустити, але вона заявила, що ще мати її тут купувала і що вона саме сьогодні хоче купити ліжко для своєї дівчини. Вони відрізали їй косу і поставили печатку: «Я, безсоромна, купувала в євреїв».
– Що трапилось з Лещинським? – спитав Мартін.
– Старий наш дуже розійшовся, – усміхнувся Брігер. – Він крикнув їм, здається, «бандити», чи щось таке. Коричневі сорочки попались нам добродушні, не потягли його в казарми, а тільки почепили йому на шию плакат.
Час тягнувся надзвичайно повільно.
– Ось, пане Оппенгейм, ми нарешті святкуємо суботу на Гертраудтенштрасе, – сказав Брігер. – Я завжди вам казав, що слід так робити.
Потім до контори ввійшли два штурмовики. Вони подали рахунок за наліплення плакатів. Було наліплено вісімнадцять плакатів та ще один вони почепили на швейцара. Вони зажадали по дві марки за плакат. Загалом тридцять вісім марок.
– Ви збожеволіли, – обурився Гінце. – Це ми ще й повинні вам платити за те, що ви…
– Тихо, Гінце, – спинив його Мартін.
– Такий наказ, – сухо, по-солдатському відрубав штурмовик. – По всій країні так роблять.
Закусивши від люті губу, Гінце виписав ордер у касу на виплату тридцяти восьми марок.
– Дві марки за плакат! – похитав головою Брігер і свиснув крізь зуби. – Ціни ваші кусаються, шановні панове. Наші декоратори взяли б не більше тридцяти пфенінгів за штуку, чи не можна порахувати нам хоч по півтори марки?
Штурмовики стояли, тупо дивлячись перед собою. Вигукнули: «Хайль Гітлер!» і пішли.
Такі самі плакати були вивішені в цей день перед 87 204 приміщеннями єврейських лікарів, єврейських адвокатів, єврейських крамарів. У Кілі одного адвоката, що не схотів заплатити за плакати і спробував захищатись, потягли в поліцію і там лінчували. Сорок сім євреїв заподіяли в цю суботу собі смерть.
Близько другої години дня Лізелотта заїхала на Гертраудтенштрасе за Мартіном. Біля входу в магазин до неї підійшов начальник загону і нагадав про бойкот.
– Я – дружина хазяїна магазину, – дуже голосно сказала Лізелотта.
Штурмовики глянули на високу біляву жінку.
– Сором! – зневажливо плюнув начальник.
Через десять хвилин Лізелотта вийшла з магазину через головний під’їзд під руку з Мартіном.
У головну контору на Гертраудтенштрасе прийшов Маркус Вольфсон. З «Німецьких меблів» його вигнали.
– Добре, Вольфсон, – сказав Мартін, – ви можете працювати в мене.
Того самого дня до Мартіна з’явився пакувальник Гінкель, голова націонал-соціалістського осередку меблевої фірми Оппенгеймів. Галасуючи, він почав вимагати, щоб Мартін скасував своє розпорядження щодо пана Вольфсона і ще трьох євреїв, яких він прийняв на роботу, а замість них узяв би трьох арійців.