– Я гадаю, – лагідно сказав Мартін, – що ви перевищуєте свої права, Гінкель.
І Мартін показав Гінкелю газетну вирізку, де було сказано, що втручатись в управління підприємством мають право виключно офіціальні інстанції, а не керівники окремих націонал-соціалістських організацій.
Вузенькими оченятами Гінкель люто глянув на свого патрона.
– По-перше, – сказав він, – коли я у формі, ви зобов’язані називати мене пан Гінкель. По-друге – постанова, яку ви мені показали, надрукована для закордону і мене не обходить. По-трете, я доповім про вашу поведінку у відповідні інстанції.
– Добре, – погодився Мартін, – а тепер, пане Гінкель, подбайте, щоб партія товару для Зелігмана і К° була, нарешті, відправлена. Пан Брігер говорив мені, що затримка тільки за вами; вчора товару не відправили знов-таки через вас.
– Праця в ім’я національного пробудження стоїть на першому місці, – заявив пакувальник Гінкель.
У той самий день Франс Пінкус, знайомий Мартіна, показав йому лист такого змісту:
«Незважаючи на неодноразові нагадування, ви досі мені не сплатили. Цим листом даю вам останню змогу внести гроші. Коли протягом трьох днів я не одержу належної мені суми, я, як націонал-соціаліст, передам справу у відповідну інстанцію з тим, щоб магазин ваш закрили, а вас ув’язнили в концентраційний табір, бо ви намагаєтесь звалити на своїх постачальників збитки, яких зазнали внаслідок бойкоту. Оновлена Німеччина наставить вас на шлях істини. Прийміть запевнення у нашій пошані. Спадкоємець братів Вебер».
– Що ви думаєте робити? – спитав Мартін.
Пан Пінкус уважно глянув на Мартіна.
– У його рахунку є спірна сума в 7343 марки. Я сказав, що коли він мені здобуде візу на виїзд, я сплачу.
Наступної ночі перед світом вони прийшли до Мартіна на Корнеліусштрасе. Відсторонивши перелякану покоївку, один з них, із револьвером і гумовою дубинкою у руках, увійшов у спальню Лізелотти й Мартіна. Четверо або п’ятеро пішли за ним.
– Ви пан Оппенгейм? – ввічливо спитав старший.
– Так, – сказав Мартін.
Голос його прозвучав буркотливо, але не від переляку і не від неприязні, а просто зі сну. Лізелотта схопилася і величезними переляканими очима дивилась на них. Вона завжди чула, що потрапити до рук регулярної поліції вважали тепер у Німеччині за щастя; але горе тому, хто потрапляв до рук штурмовиків. А це були штурмовики.
– Чого вам потрібно від нас? – боязко спитала вона.
– Від вас, пані, нам нічого не треба, – сказав старший. – А ви, – звернувся він до Мартіна, – вдягайтесь і йдіть за нами.
– Добре, – сказав Мартін.
Він ніяк не міг зрозуміти, який пост може посідати цей хлопчина у ландскнехтській армії. Це відрізняють за нашивками на комірі, що звуться «дзеркалом». У Вельса було чотири зірки, у цього – дві. Але як зветься цей чин, Мартін ніяк не міг пригадати. Він спитав би хлопця, але тому напевне його запитання здасться знущанням. Мартін був дуже спокійний. Він знав: у фашистських підвалах багатьох вбивали, називали навіть імена вбитих. В усякому разі, незайманим звідти ніхто не виходив. Але як не дивно, а страху Мартін не відчував.
– Будь спокійна, Лізелотто, – просив він, – я скоро повернусь.
– Це залежить, мабуть, не тільки від вас, пане, – зазначив штурмовик із двома зірками.
Вони посадили його в таксі. Він сидів, опустивши плечі, напівзаплющивши очі. Що вони можуть зробити йому? Вже нічого гіршого з ним, напевно, не трапиться. По суті його справа в Берліні закінчена. У боротьбі проти Вельса Мюльгейм поєднав свою єврейську спритність з північною хитрістю улюбленого серед фашистів юриста. А втім, що б з ним не трапилось, Лізелотта тепер забезпечена.
Конвоїри Мартіна приглушено переговорювались.
– Негайно чи що, поставимо його до стінки, га?
– Треба сподіватись, що допитувати його доручать нам, а не тридцять восьмому загонові.
Мартін мовчазно похитував головою. Які дитячі методи. Вони хочуть, щоб він вигнав своїх службовців євреїв. Можливо, що вони спробують катуваннями примусити його погодитись на це. Великих комерсантів, директорів фабрик і заводів тягали у казарми штурмовиків і в концентраційні табори, щоб примусити їх «добровільно» залишити свої підприємства і відмовитись від тих чи інших своїх прав. Фашисти хочуть привласнити собі всю промисловість, створену руками п’ятисот тисяч євреїв. Вони хочуть захопити їхні магазини, контори, посади, гроші. Для цієї мети добрі всі заходи. Всупереч всьому цьому Мартін внутрішньо спокійний. Він не думає, що вони довго триматимуть його. Лізелотта буде телефонувати, Мюльгейм буде телефонувати.