Як і думав Мартін, Лізелотта дійсно цілий день висіла на телефоні. Вона стійка жінка; але за останні тижні їй забагато довелося пережити. Про те, що робиться у фашистських застінках, розказували страшні речі. Адвоката Йозефі вони замучили до смерті; коли він повернувся додому, виявилося, що в нього відбиті нирки. Про ув’язнених, які побували в руках фашистів, лікарі казали, що стан їх здоров’я небезпечний. Лізелотті ввижалися всякі жахи.
І ось тепер, дивлячись на Мартіна, що хропів у кріслі, в цьому не дуже зручному оппенгеймівському кріслі, вона відчувала, що самовладання залишає її. Вона кричить, незважаючи на присутність покоївки, біле обличчя її червоніє і перекривлюється, великі сльози течуть по щоках, ридання рвуться з грудей, вона кидається до чоловіка, обмацує його. Він прокидається, сонно щулиться, щось подібне до усмішки з’являється на його обличчі.
– Лізелотто, – каже він. – Ну, ну, не треба так гірко плакати, – і знов він заплющує очі і починає хропіти.
За допомогою покоївки Лізелотта вкладає його в ліжко.
На гарненькому маленькому пароплаві Густав переїжджає Луганське озеро. Він повертається із селища Пієстра, де оглядав будинок, який збирається найняти або купити. Його берлінський будинок конфіскований фашистами. Ясно, що до Берліна йому доведеться не скоро повернутись.
Коли він найме вгорі в Пієстра будинок, він напевне оселиться в ньому не сам. Можливо, що Йоганнес Коген залишиться тут довше, Густав спробує умовити його пожити з ним у горах кілька місяців.
Так, завтра приїздить до Лугано друг його юності – Йоганнес Коген. Позавчора Густав дістав від нього телеграму. Густав схвильований: чи боятись йому цієї зустрічі чи радіти? Він збентежений до глибини душі. Так чи так, а без сутичок у них не обійдеться.
З цим Йоганнесом трудно порозумітися, але й порвати з ним трудно. Роки, десятки років поспіль Густав свариться з ним, сотні разів він говорив собі: ну, тепер кінець. Але він ніколи не кінчав. Йоганнес Коген з тих людей, що можуть довести до люті, що перевертають усталені погляди, примушують до нових думок. Але той, хто правильно зрозуміє цю людину, того завжди буде тягти до неї.
Ось уже чотирнадцять місяців Йоганнес не давав про себе звістки. Він навіть не поздоровив Густава з п’ятдесятиріччям. А між тим те, що зробив Густав, не могло бути приводом для розриву навіть для найобразливішої людини. Минулої зими, коли відбувались особливо бурхливі студентські заколоти, Густав написав йому листа, настійливо радив кинути нарешті професорство в Лейпцизькому університеті. Хіба Йоганнес не добився чого хотів? Його книжка «Про лукавство ідей, або Чи є сенс у всесвітній історії» уславилась, і численні іноземні університети почали закликати його. Тоді сам лейпцизький сенат, що раніше був проти його кандидатури, запропонував йому кафедру філософії у Лейпцизькому університеті. Але лейпцизькі студенти не хотіли його. Через кожні два дні вони бунтували. А він міг би краще й спокійніше жити на гонорари зі своїх книжок. Що примушувало його жити саме в Лейпцигу, у важких для нього умовах, серед студентів, що грубіянили йому на кожному кроці, та ще й своєю саксонською говіркою, яку він так ненавидів? Який йому інтерес сидіти за кафедрою і чекати, доки поліція дасть йому змогу почати свою лекцію? Чому він хоче навчати студентів, які абсолютно не бажають вчитись? Адже він може вчити гідних і через свої книжки.
Про все це рівно чотирнадцять місяців тому Густав написав своєму другові Йоганнесу Когену. Але Йоганнес не відповів йому. З того часу він взагалі не давав про себе звістки. Густав не признавався собі, але весь цей рік мовчання друга жорстоко його ображало. Адже сам Йоганнес привласнив собі право критикувати всіх і все, знущаючись. Траплялося, що в роки їх спільного навчання Йоганнес, позичаючи в нього гроші, часто грубо тут же висміював його. А коли йому, Йоганнесові, даєш дружню пораду, він розлючено відмахується, або ще гірше – понад рік гордовито мовчить. А проте, Густав мав тоді рацію – вони з улюлюканням вигнали Йоганнеса з університету, але, бачить Бог, Густав не відчуває з цього приводу ніякого задоволення. Звичайно, впертість, з якою друг його не залишав свого поста, дуже дратувала Густава, але в глибині душі він поважав його за цю впертість, хоч вона була й нерозумна. Чесно кажучи, витримка Йоганнеса завжди була докорою для Густава, і він заздрив йому.
Густав зітхнув радісно, діставши кілька днів тому листа від Йоганнеса. Він був гордий від свідомості, що Йоганнес у ту хвилину, коли йому потрібна була дружня підтримка, звернувся саме до нього. Він негайно телеграфував, щоб Йоганнес приїхав. Завтра, значить, Йоганнес буде тут.