Почалася осінь, стало і легше, і важче. Вона пішла вчитися, мати — на роботу. Університет і відволікав від журби, і посилював її. Навкруги були люди, але нікому вона не могла довірити свою гірку історію. Вона ніби чула реакцію подруг: навіщо тобі той старий, а стала нарешті жінкою, то нормально, більше бувай на вечірках, познайомишся з хлопцем, будеш гуляти, а на маму не звертай уваги! Щоб моя таке утнула! Та я б її вбила!
Легко сказати, вбила б. Вона спробувала поспілкуватися із їхньою знайомою, подругою матері, яка видавалася значно більш адекватною, яка, хоча й була самотньою, але зустрічалась із чоловіками й іноді приходила до них в гості з різними своїми кавалерами. Але нерозуміння з боку материної подруги виявилася просто фатальним:
— В тебе така чудова матінка! Як ти могла так образити її! Ти ще для того просто мала шмаркачка! А щоб вести богемне життя, то треба спочатку добре похлебтати лиха! Спочатку вийти заміж! Витримати такий шлюб, який був у мене! Потім ще один! Потім досягти на роботі того, чого досягла я! А вже потім можна собі щось таке дозволяти! Не раніше!
То ж єдине, що рятувало, це його мовчазні несподівані поради, які проривалися до неї крізь житейську багнюку. Почути їх було нелегко, бо він говорив до неї або в хвилини її неймовірного відчаю, або в хвилини, коли їй вдавалося заспокоїтися й відсторонитись від усього. На щастя, мати пішла працювати, то ж іноді давала їй спокій. Але мати відчайдушно ненавиділа, коли дочка поринала в недосяжний світ потойбічних пульсацій і завжди намагалася рішуче вирвати її звідтіля.
— Знову згадуєш його? Згадуєш оце все? — мати, яка пишалася своєю вищою освітою на стаціонарі, плюс курси підвищення кваліфікації в Дніпропетровську, плюс курси двох іноземних мов, плюс знання шляхетної латини, робила середнім пальцем непристойні жести, імітуючи ту ганьбу, якою порядні люди ніколи не займаються. А потім різко міняла тон:
— Вибач, вибач мене! Але хіба то я винна? Такі вони всі! Твій батько, правда, був не такий! Його ніяк вигнати не можна було! Все ліз! — мати починала ридати. І дочка за нею також гірко оплакувала вже не своє загублене кохання, а той чарівний стан, у який так важко було увійти, і з якого її щойно так брутально вирвали.
Пройшло багато років, поки вона осмислила той енергетичний казус: матері ставало нестерпно, коли їй бувало особливо добре. Саме тоді мати відчувала космічний біль: вона втрачає дочку назавжди, треба щось робити! Вона й робила: із усіх сил доводила доньку до тяжкої істерики, бо тільки це допомагало матері не вбити себе та її. Хай краще плаче, плаче!.. Одного разу він докричався до неї в її ридання:
— Йди з дому! Підводься і йди з дому! Іди в дощ, в холод, інакше ніколи не змусиш поводитися з собою, як з людиною!
Того року осінь була неймовірно тепла. Але й вона закінчилась. І тут вона знайшла своє довге пальто з минулої осені, покраяне чимось гострим, попалене сірниками. Мати зопалу непоправно пошкодила ті її речі, бо на тому вбранні лежала його тінь.
— Вибач! Я ідіотка! Ти тепер замерзнеш! Я зараз їду до бабусі, привезу щось для тебе!
Чоботи на підборах вціліли. Вона одягла чоботи, які ще зберігали торішній шик, і стару незграбну куртку.
— Зупинись! Так іти непристойно! І куди, ти, власне, йдеш?
Була неділя, трохи по обіді. Іди, не зупиняйся, говорив його голос, тобі ще багато разів так ходити!
— Що ж це мамочка твоя знову так розхвилювалась! — крикнула їй навздогін комунальна сусідка, коли вона йшла по коридору до дверей.
Вона пішла по вулиці вгору до Сінного ринку. Була неділя, і люди ще стояли з убогим крамом біля сходів, які вели до тильної частини ринку. Раніше вона ніколи не дивилась вбік тих нещасних жінок, які продавали якийсь посуд, старі валізи, а іноді й одяг. А тут зупинилась біля бабусі, яка тримала довге темно-синє, аж чорне пальто.
— Бери, дитино, це на тебе. В дуже доброму стані. Я недорого візьму, — бабуся назвала смішну ціну. Всі вони тут, на сходах до базару пропонували іноді зовсім добрі речі за ціною кілограма м’яса. Пальто за своїм кроєм дуже нагадувало те, порізане. Вона витягла із сумки кілька дрібних папірців. Віддала бабусі, взяла пальто. Переодяглася у під’їзді, вийшла у пальті, яке несподівано чудово сіло на неї, з курткою на руці. Рушила знову до сходів під Сінним, де жалюгідні продавці вже майже розійшлися, лишилася тільки одна, вже інша бабуся. Як вийшло так, що та бабуся запропонувала їй в обмін за ту незграбну, проте теплу куртку гарну барвисту хустку, щоправда із діркою від цигарки, але якщо скласти її ось так, то дірки не буде видно. Коли відбувся той химерний обмін, їй здалося, що вона раптом зуміла увійти в контакт із самою долею.