Завершуючи прибирання, Лаура подивилася в люстерко: а сама вона..., скільки часу минуло відтоді? На її обличчі відбився добробут, що панував у будинку; волосся заколоте ззаду, за великими блідими вухами. Карі очі, каштанове волосся, ніжна шкіра з коричневим відливом — усе це надавало її вже не вельми молодому обличчю виразу скромної жіночності. Чи комусь вдалося б вловити в тому здивованому відблиску в кутику її очей, чи помітив би хтось у цій малесенькій крапочці нотку образи на брак дітей, яких вона ніколи не мала?
Зі своєю прискіпливою любов’ю до впорядкованості — тієї, з якою учениця ретельно занотовує основні тези, що прозвучали на занятті, не розуміючи їх змісту, — зі своєю любов’ю до впорядкованості, тепер відродженою, вона планувала прибрати будинок до того, як покоївка піде відпочивати, щоб, коли Марія опиниться на вулиці, їй не треба було більше нічого робити, крім: 1) спокійно вдягтися; 2) одягненою чекати на прихід Арманду; 3) а що було третє? Ага. Це було те, що вона робитиме. Вдягне коричневу сукню з мереживним коміром кремового кольору. Після того, як прийме душ. Ще з часів базиліки Святого Серця вона була охайною й чистою, уважно ставилася до особистої гігієни і з острахом — до плутанини, що ніколи не подобалося в ній Шарлотті, яка вже тоді була доволі помітною з-поміж інших. Ці двоє надзвичайно різні. Шарлотта була амбіційною й голосно сміялася: сама ж вона, Лаура, занадто повільна, і, так би мовити, зосереджена на тому, щоб лишатися повільною. Шарлотта ніколи нічого не боялася. А Лаура була обережна. Коли їй дали почитати «Наслідування Христа», вона із дурним запалом читала, ніколи до кінця не розуміючи, хай Господь простить, але відчуваючи, що того, хто наслідував Христа, забудуть, — загублять у світлі та в наскрізній небезпеці. Христос був найгіршою зі спокус. А Шарлотта не захотіла навіть читати, збрехавши черниці, що прочитала. Ага. Вона одягнула коричневу сукню зі справжнім мереживним коміром.
Проте, поглянувши на годинник, Лаура раптом згадала, налякано притуливши руку до грудей, що забула випити склянку молока.
Вона зайшла на кухню і, немов відчуваючи провину за те, що своєю недбалістю зрадила Арманду і відданих друзів, зробила перші кілька ковтків, не відходячи від холодильника, з повільною тривожністю, зосереджуючись на кожному ковткові з вірою в те, що так вона компенсує свій вчинок і це їй врахують як каяття. Якби лікар сказав: «Пий молоко між прийомами їжі і ніколи не роби нічого на голодний шлунок, бо це розтривожить тебе», — вона б, навіть якби не було загрозливої тривоги, пила б ковток за ковтком, день за днем, ніколи б не припускалася помилки, слухаючись, заплющивши очі, з легким запалом, щоб у ньому не знайшлося місця для найменшого вияву недовіри.
Бентежило в усьому цьому те, що лікар, здавалося, суперечив сам собі, коли, даючи поради щодо дотримання точного порядку, якому вона слідувала із завзяттям новонаверненої, водночас казав: «Не зважай, усе роби спокійно, не силуй себе, щоби зрозуміти — повністю забудь про те, що сталося, й усе повернеться на свої місця». І він плескав її по спині, що лестило Лаурі, через що її щоки робилися багряні. Проте, на її скромну думку, один вид порядку суперечив іншому, це так, наче її попросили набрати повен рот борошна і свиснути. Для того, щоб усе було гаразд, вона придумала таке: ту склянку молока, яку врешті було наділено таємничою силою, що мало не в кожному ковткові мала присмак тих слів і відроджувала відчуття від поплескування по спині, ту склянку молока вона несла до кімнати, де «дуже природно» сідала, вдаючи брак будь-якої зацікавленості, «не силуючи себе» — і, отже, винахідливо дотримувалась другого припису. «Не важливо, що я наберу вагу», — думала Лаура. Зрештою, вона ніколи не відзначалася красою.