— Я не змогла втриматися, — промовила Лаура, й остання нотка жалю до чоловіка пролунала в її голосі; останнє прохання пробачити їй, що вже змішалося з гордовитістю майже довершеного усамітнення. — Не змогла втриматися, — повторила вона, з полегшенням вивільняючи жаль, який їй вдавалося втримати, докладаючи зусиль, до його прибуття. — Це все через троянди, — скромно сказала Лаура.
Немов намагаючись закарбувати цю мить, Арманду усе ще пробував зберегти той вираз звільнення на обличчі; так, немов фотограф попросив його продемонструвати лише обличчя, а не душу. Він відкрив рот, і мимохіть на його обличчі з’явився комічний вираз, який він використовував, аби приховати збентеження, прохаючи керівництво про підвищення зарплатні. Далі він відвів погляд, знітившись через безсоромність дружини, яка сиділа там, розстібнута й безтурботна.
Аж тут напруга розтанула. Його плечі опустилися, риси обличчя проступили назовні, й він розслабився під неймовірною важкістю. Арманду дивився на неї зістаріло й зацікавлено.
Вона сиділа у своєму домашньому платтячку. Арманду знав, що вона зробила все можливе, аби не бути світлою й недосяжною. Дивився на неї з острахом і повагою. Зістарілий, втомлений, зацікавлений. Але їй не було чого сказати. З дверей він дивився на дружину, яка сиділа на дивані, не опираючись, знову зосереджена і спокійна, немов у потягу.
У потягу, який рушив від нього.
З Днем народження
Родина поволі збиралася. Ті, хто належав до родини Оларії, були напрочуд добре вдягнені, оскільки знали, що відвідини також означали квиток до Копакабани. Невістка Оларії з’явилася вбраною в сукню кольору моря, прикрашену блискітками, з тканини, що виставляла напоказ її живіт, неоперезаний паском. Її чоловік не з’явився з очевидних причин: він не хотів бачити братів. Проте відправив свою дружину, щоби не обривати геть усіх зв’язків — і вона завітала в найкращій своїй сукні, щоби показати, що не потребувала жодного з них, у супроводі трьох дітей: дівчат-крихіток, вбраних у дитячі суконьки з рюшами рожевого кольору й накрохмаленими спідничками, і хлопчика, затиснутого у своєму новому костюмі з краваткою.
Коли Зільда — дочка, з якою мешкала іменинниця — розставила стільці вздовж стін, як на святі, де очікують на танці, невістка Оларії, стримано привітавшись із власниками будинку, опустилася на один із них і замовкла, стиснувши губи відповідно до свого ганебного становища. «Я прийшла, щоби й надалі приходити», — сказала вона Зільді й одразу ж відчула себе ображеною. Дві дівчинки в рожевому і хлопчик із зачесаним волоссям і в жовтому костюмі не розуміли, як варто поводитися, стали поруч із матір’ю, вражені її сукнею з блискітками і кольору моря.
Потім приїхала невістка Іпанеми з двома онуками й нянею. Чоловік мав приїхати пізніше. Й оскільки Зільда — єдина жінка з-поміж шести братів і єдина, хто — це тривало вже багато років — мала час і місце, щоби вшанувати іменинницю, — оскільки Зільда крутилася на кухні, допомагаючи служниці закінчити оздоблення тефтелей і сендвічів, у кімнаті лишилися: чванлива невістка Оларії зі своїми дітьми і з неспокійним серцем; невістка Іпамени, яка сиділа на стільці і вдавала, немов опікується дитиною, щоби не переткнутися з невісткою Оларії поглядом; звичайнісінька лінива няня з відчиненим ротом.
На чільному місці сиділа іменинниця, якій сьогодні виповнювалося 89 років.
Господиня Зільда зарано накрила на стіл, що ряснів барвистими паперовими серветками й картонними паперівками на честь свята. Під стелею розлетілися повітряні кульки з написом «З Днем народження!» на деяких із них. У центрі — величезний солодкий торт. Щоби наблизити подію, вона прикрасила стіл одразу ж після обіду, розставила стільці попід стінами і відправила дітей гратися до сусідів, щоби вони нічого не чіпали.
І, аби наблизити час, вона після обіду одягла іменинницю. Пов’язала їй стрічку навколо шиї і почепила брошку, трохи напирскала на неї одеколон, аби трохи приховати старечий запах, і посадила її за стіл. І вже упродовж двох годин іменинниця нерухомо сиділа на чільному місці в мовчазній кімнаті, час від часу поглядаючи на кольорові серветки й зацікавлено спостерігаючи за тим, як та чи та кулька здригалася від руху машин. Й іноді її проймав гнітючий сум; особливо, коли захоплено й безсило спостерігала за мухою, що кружляла навколо торта.
Аж доки о четвертій годині не прибули невістка Оларії, а потім і невістка Іпанеми.
Коли невістка Іпанеми подумала про те, що більше й хвильки не витримає навпроти невістки Оларії, яка, зосередившись на образах у минулому, наразі не збиралася відводити викличного погляду від невістки Іпанеми, — аж нарешті прибув Хосе з родиною. І, поки вони цілувалися, кімнату почали заповнювати люди, які шумно віталися, немовби вони тільки й чекали настання тієї миті, коли, запізнюючись і поспішаючи, їм треба буде промчати три прольоти сходів, балакаючи, тягнучи за собою здивованих дітей, заповнюючи кімнату, — ось тоді й розпочнеться свято.