— До наступного року! — повторив Хосе з радісною непрямотою, махаючи жваво рукою. Його рідке біле волосся розвивалося за ним. Він огрядний, думали вони, йому треба було дбати про серце. До наступного року! — кричав Хосе, красномовно, велично, здавалося, падаючи із висоти свого зросту. Проте ті, хто вже встигнув відійти, не знали, чи варто голосно сміятися разом із ним, чи достатньо ввічливої усмішки — навіть у темряві. Крім того, дехто думав про те, що якщо пощастить, цей натяк може таки виявитися більше ніж жартом, і їм таки доведеться зустрітися наступного року перед тортом. Що стосується інших, то навіть у вуличній темряві думали про те, чи протримається стара ще рік поряд із нервовою й нетерплячою Зільдою, проте вони справді не могли нічим зарадити: «Принаймні, дев’яносто років», — меланхолійно розмірковувала невістка Іпанеми. «От якби відзначити таку прекрасну дату», — мрійливо думала вона. Тим часом нагорі, над сходами і випадковостями, на чільному місці сиділа іменинниця, пряма, впевнена, більша за себе. Напевне, сьогодні вона не дочекається вечері, міркувала вона. Смерть була її таємницею.
Найменша Жінка у Світі
У глибинах Екваторіальної Африки французький дослідник Марсель Претр, мисливець, людина світу, зіштовхнувся з плем’ям пігмеїв, які були на диво маленькими. Найдивнішим, однак, було довідатися, що ще менші люди жили в глибинах лісів, на далекій відстані звідси. Отож він рушив далі.
У Центральному Конго він віднайшов найдрібніших пігмеїв у світі. І — як коробка всередині коробки, що всередині коробки — серед найменших пігмеїв у світі був найменший пігмей у світі, і це, зрештою, втілювало те, що Природа здатна перевершити себе.
Серед комарів і дерев, млявих від вологи, серед густого й лінивого зеленого листя Марсель Претр натрапив на жінку заввишки в сорок п’ять сантиметрів, дорослу, темну, мовчазну. «Темна, як мавпа», — з такими словами він звітуватиме перед пресою. Жила вона на верхівці дерева зі своєю маленькою наложницею, у теплих диких зарослях, що огортали плоди, майже нестерпно солодкі на смак. Ще й була вагітна.
Отже, там вона стояла, найменша жінка у світі. На якусь мить у дзижчанні спеки здалося, ніби француз несподівано дійшов висновку. Напевне (і це не тому, що збожеволів), істина полягала в тому, що душа насправді не розчинялася й не втрачала меж. Тут дослідник відчув нагальну потребу впорядкувати все, а також потребу дати назву тому, що він тут побачив. Тож чоловік дав їй прізвисько Маленька Квітка. І, аби мати можливість прилаштувати її до вже наявних реалій, незабаром почав збирати відомості про неї.
Їх расу потроху винищували. Кілька представників цього виду розбрелися, чи ж не через приховані небезпеки, що їх приховувала в собі Африка. Якщо не брати до ваги хвороб, зараженої води, жалюгідної їжі і тварин, які чатували в хащах, загрозу для нечисленних Лікуваласів становили дикі банту; небезпека, що чатувала на них у тихому повітрі на світанні. Банту розставляли на них сітки, так само, як вони це робили з мавпами. І їли їх. Так і є: вони ловили їх у сітки й пожирали. Невеличка раса людей, яка відступала й відступала і врешті опинилася в серці Африки, де дослідникові пощастило знайти це плем’я. Зі стратегічних міркувань вони мешкали на найвищих деревах. Жінки спускалися звідти, аби приготувати кукурудзу, подрібнити маніоки й зібрати овочів; а чоловіки — для полювання. Коли народжувалася дитина, свобода давалася їй майже від найпершої хвильки появи на світ. Часто траплялося так, що недовго доводилося дитині насолоджуватися цією свободою поміж хижих тварин. Але правдою було те, що насамкінець їй не доводилося шкодувати, що за коротке життя так багато часу було присвячено роботі. Бо навіть мова, якій навчалося немовля, була короткою і простою, вміщаючи в собі лише суть. Лікувалуси рідко вживали назви, позначали речі жестами й наслідуванням звуків тварин. У них був барабан, що свідчив про релігійний розвиток. Поки танцювали під його звуки, на сторожі тримали невеличку сокиру на випадок банту, які завжди приходили хтозна звідки.
Отже, такою й побачив її дослідник: вона стояла в повний зріст, найменша людська істота, яка жила на світі. Його серце пришвидшено калатало, навіть смарагд не був таким рідкісним, як вона. Навіть учення мудреців Індії не були такими рідкісними. Навіть найбагатший чоловік ніколи не кидав погляду на такий незвичайний дарунок долі. Тут стояла жінка, яка навряд чи могла уявити собі ласощі в найпрекраснішому зі сновидінь. Саме тоді дослідник сказав, дещо сором’язливо, з найделікатнішими почуттями, про існування яких його дружина навряд чи здогадувалась: