Нарешті, розпочалось те, що вона називала кризою. Її ознакою було напружене задоволення, з яким вона тепер дивилася на речі, вражена страхом. Спека дещо спала, усе затверднуло, звуки гучніші. На вулиці Волунтаріуш да Патріа, здавалося, зараз вибухне революція, решітка каналізації була сухою, у повітрі повно пилюки. Сліпий, який жував гумку, занурив світ у задушливу темряву. Ні в кого з людей не було і крихти жалю до сліпого, і люди жахали її цією підвладною їм силою. Поруч із нею була пані в синьому. Вона швидко відвела погляд. На тротуарі якась жінка штовхнула дитину! Двоє закоханих усміхалися, сплітаючи пальці... А сліпий? Ана розтанула у вкрай болісному приливі доброти.
Їй вдалося так добре упорядкувати життя, вона докладала стільки зусиль, щоби раптом не зруйнувати його. Вона зберігала тихе розуміння в ставленні до всього, що її оточувало, розрізняла людей, одяг, у газеті можна було обрати фільм на вечір — усе розплановано так, щоб за кожним днем наставав інший. А сліпий, який жував гумку, пошматував усе це. І крізь жаль перед Аною постало життя у всій його солодкій нудоті, що підступала аж до горла.
Лише тоді вона усвідомила, що вже давно проїхала свою зупинку. Через слабкість, що охопила її, вона на все дивилася з острахом. Вийшла з трамвая на невпевнених ногах, подивилася довкруж, тримаючи в руках брудну сітку з-під яєць. Упродовж певного часу вона не могла зрозуміти, де перебуває: так стається, коли схоплюєшся з ліжка посеред ночі.
Це була довга вулиця з високими жовтими стінами. Її серце калатало від страху, вона марно намагалася впізнати околиці, тим часом життя, що постало перед нею, і досі пульсувало, і тепліший, таємничіший вітер овівав її обличчя. Вона зупинилася, втупившись у стіну. Нарешті зрозуміла, де вона. Пройшовши ще трохи вздовж огорожі, увійшла у ворота ботанічного саду.
Важко крокувала центральною алеєю, поміж кокосами. У саду не було нікого. Ана поставила пакети на землю, сіла на березову лаву й довго там сиділа.
Безмежжя заспокоювало її, тиша уповільнювала дихання. Заглибившись у себе, вона заснула.
Здалеку можна було побачити, що алея світла й округла. Гілля дерев кидало тінь на дорогу.
Довкола неї лунали розмірені звуки, запах дерев, маленькі дива відбувалися серед ліан. Увесь сад розчинявся у хвилях вечора, що надходили все більш стрімко. Звідки прийшло те напівзабуття, яке поглинало її? Може, з дзижчання бджіл і пташок. Усе було дивним, зам’яким, завеликим.
Легкий, ніжний рух змусив її підхопитися, вона швидко озирнулася. Здавалося, ніщо не рухалося. Але в центрі алеї нерухомо стояв великий кіт. Його шерсть була м’якою. Тихо зрушивши з місця, він зник.
Ана неспокійно подивилася довкруж. Гілля гойдалося, тіні на землі коливалися. Неподалік стрибав горобчик. І, раптом через загострення стану у неї з’явилося відчуття, немов вона потрапила в засідку. У саду відбувалося щось таємниче, вона щойно почала це відчувати. Фрукти на деревах чорні й солодкі, немов мед. На землі валялися сухі кісточки зі звивинами, схожі на маленькі гнилі мізки. Лава залита фіолетовим соком. Насичено й м’яко дзюркотіла вода. У стовбур дерева впивалися розкішні ніжки павука. Жорстокість світу стояла нерухомо. Вбивство було глибоким. І смерть не була тим, чим здавалася.
Тим часом, поряд з уявним світом існував інший — світ, у якому їли зубами, світ буйної жоржини й тюльпанів. Стовбури були вкриті густолистими паразитами, їх вусики м’які й клейкі. Як під час супротиву, що передує визнанню поразки, — дивовижно, жінку проймала відраза, і це було дивовижно.
Дерева обважнілі. Через надмірну кількість щедроти світу перетворювалися на гниль. Коли Ана згадала про те, що діти й чоловік вмирали від голоду, нудота підступила їй до горла, немов її покинули вагітною. Сутність саду полягала в іншому. Зараз, коли сліпий манив її до себе, вона тремтіла від перших зародків блискучого, похмурого світу, яким пливли жахливі вікторії-регії. Маленькі квіти, розкидані в траві, ані жовті, ані рожеві, а радше брудно-золоті й багряні. Глибоко відчувалося насичене запахами гниття... Не звертаючи уваги на всі ці важливі речі, вона зосередилась на тому, що її голову оповив рій комах — ці найтонші свідки існування світу. Вітер переповзав із квітки на квітку. Ана більше додумувала, ніж відчувала їх солодкуватий аромат... Сад був настільки прекрасний, що в неї прокрався страх перед пеклом.