Самотня в усьому світі, без батька чи матері, вона зосереджено бігла, задихаючись і не подаючи ні звуку. Часом протягом втечі їй доводилося захекано перестрибувати карнизи будинків, і, поки хлопець насилу намагався перелізти за нею, курка мала час перепочити. Тоді їй здавалося, що вона вільна.
Дурна, боязка і вільна. Не всепереможна, яким здавався б собі на її місці півень. Що такого було у її нутрощах, що робило з неї живу істоту? Курка — це жива істота. І правда полягала в тому, що з нею нічого не можна було знати напевне. Навіть вона сама нічого не знала напевне, як півень, наприклад, знав про існування свого гребінця. Єдина її перевага в тому, що курей було так багато, що після смерті однієї одразу ж виникала інша, настільки схожа на попередню, що можна було б припустити, що це вона і є.
Зрештою, того разу, коли вона все ж зупинилася, щоб насолодитися своєю вдалою втечею, хлопець наздогнав її. Крізь вереск і літаюче пір’я її було затримано. Він переможно потягнув її через плитку, тримаючи за одне крило, і грубо поклав на кухонну долівку. Курка ще деякий час тряслася в легкому запамороченні, що супроводжувалося надломленим хрипінням і відчуттям невизначеності.
І тут це сталося. Суто від поспіху курка знесла яйце. Здивована, виснажена. Напевне, воно ще було незріле. Та, зважаючи на те, що материнство було її призначенням, згодом вона почала поводити себе як досвідчена мати. Курка сіла на яйце й завмерла на ньому, дихаючи й то розплющуючи, то заплющуючи очі-ґудзики. Її маленьке серце на блюдечку то роздмухувало, то опускало пір’я, передаючи тепло в те, що годі було й назвати яйцем. Поряд тоді була лише дівчинка, яка нажахано дивилася на те, що відбувалося. Коли їй нарешті вдалося відвернути погляд, вона кинулася на підлогу й зайшлася криком: «Мамо, мамо, не вбивай курочки, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!».
Усі знову прибігли на кухню й мовчки поставали навколо молодої породіллі. Гріючи своє дитя, вона не видавалась сполоханою або засоромленою, радісною чи зажуреною, а, радше, взагалі ніякою; звичайна курка, і цей факт не передбачав якихось яскравих почуттів. Батько, мати й дочка деякий час дивилися на неї, теж ні про що особливо не задумуючись. Ніхто ніколи не пестив курячої голови. Врешті, дещо різкувато, батько озвучив своє рішення:
— Якщо ви накажете вбити цю курку, я більше не їстиму курей ніколи в житті!
— І я також! — гаряче поклялася дочка. Мати втомлено знизала плечима.
Не знаючи про дарунок, що його їй щойно вручила доля, курка перемістилася до будинку з родиною. Повернувшись зі школи, дівчинка відклала вбік папку, навіть не зупиняючись на шляху до кухні. Час від часу батько досі згадував: «І я змусив її бігати в такому стані!». Тепер курка в будинку була важливою пані. Усі, крім неї, розуміли це. Вона не припиняла своїх походеньок між кухнею й терасою, користуючись двома здібностями: ні на що не звертати уваги й лякатися.
Час від часу, проте дедалі рідше курка знову пригадувала, як летіла назустріч вітру через край даху, на межі життя і смерті. У такі хвилини вона вдихала у свої легені несвіже кухонне повітря, і, якби самиці могли співати, вона, може, і не заспівала б, але точно була б набагато більш задоволена. Проте навіть у такі моменти порожнеча в її голові нікуди не зникала. У хвилини втечі, відпочинку, народження курчати або порпання в зерні — це була голова курки, та сама, що з’явилася мільйон років тому.
Допоки одного прекрасного дня її таки не зарізали, не з’їли й життя її кануло в забуття.
Наслідування троянди
До того часу, як Арманду прийде додому, треба поприбирати в будинку, самій вбратися в сукню коричневого кольору, щоби допомагати чоловікові, коли той вдягатиметься, і щоби потім вони спокійно вийшли; вона з ним під руку. Скільки часу минуло відтоді, як вони востаннє так робили?
Але тепер, коли вона знову «добре почувалася», вони сядуть в автобус, вона покірно дивитиметься у вікно, як це робить дружина, тримаючи чоловіка під руку, а потім, розніжено відкинувшись у фотелі, вечерятиме разом із чоловіком, Шарлоттою й Жуаном. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє бачила, як Арманду розслаблено відхиляється й балакає з кимось? Спокій для чоловіка полягав у тому, щоб поговорити з іншим чоловіком про те, що писали на перших шпальтах, забувши про дружину. Тим часом вона балакатиме із Шарлоттою про жіноче, скорившись авторитетності й практичній прихильності Шарлотти, отримуючи чергову дозу неуваги й лінивого презирства від подруги та її природних грубощів замість тієї несміливої приязні й надмірної цікавості — і, нарешті, бачитиме, як Арманду забуває про власну дружину. А вона сама смиренно відчуватиме власну мізерність. Як кіт, який загуляв на всю ніч, а коли повернувся, то побачив блюдце з молоком на звичному місці, не почувши жодного зауваження, немов нічого й не сталося. Люди навколо з радістю допомагали їй у тому, щоб вона відчула, що вже «почувається добре». Ховаючи від неї очі, вони активно допомагали їй забути, вдаючи, немов забули самі, що там було написано на етикетці тієї пляшечки від ліків. Або ж вони справді забули... Хтозна. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона бачила, як Арманду поринає в забуття, не згадуючи про неї? А сама вона?