— Ви це читали?
Аби не позбавляти Генерала можливості погримати, я сказав, що ні. Він похмуро кивнув і почав зачитувати уривки вголос.
— «Ходять численні чутки про це Братство та його справжню мету», — рівним голосом читав він, з порожнім виразом обличчя. — «Вочевидь, воно збирається скинути комуністичний режим, однак як далеко прагне зайти? Братство просить жертвувати гроші на допомогу біженцям, однак ці кошти цілком можуть іти на фінансування Руху озброєних біженців у Таїланді. Подейкують, що Братство робить внески в певний бізнес і пожинає його плоди. Найбільше у Братстві розчаровує та фальшива надія, яку воно дає нашим землякам, — те, що одного дня ми силою можемо повернути собі країну. Було б краще, якби ми йшли до примирення, сподіваючись, що колись можемо повернутися з вигнання і допомогти перебудовувати нашу країну».
Генерал згорнув газету і поклав її на стіл, на те ж місце, яке вона займала до того.
— Хтось згодовує цьому чоловікові вірогідну інформацію, капітане.
Я відпив скотчу, аби приховати те, що насправді ковтаю слину, яка зібралася в роті.
— Це витоки інформації, сер, так само, як було вдома. Погляньте на фото. Усі ці люди знають щось про те, що відбувається. Усе, що мав зробити Сонні, — це пройтися поміж них з відром, збираючи краплину тут, краплину там. Доволі скоро набралася б склянка-друга інформації.
— Звісно ж, ваша правда, — сказав Генерал. — Ми вміємо берегти гроші, а таємниці не вміємо. Ось це, — він ткнув у газету, — чудово звучить, чи не так? Примирення, повернення, перебудова. Хто б цього не хотів? А хто дістане від цього найбільші переваги? Комуністи. А нас, якщо повернемося, найімовірніше, чекатиме куля в голову чи тривале перевиховання. Ось що комуністи мають на увазі, коли говорять про примирення та перебудову — вони прагнуть позбутися таких, як ми. А цей новинар згодовує лівацьку пропаганду бідним людям, які у відчаї чіпляються за будь-яку надію. Від нього все більше проблем, вам не здається?
— Звісно, — сказав я і простягнув руку до пляшки скотчу. Вона, як і я, була наполовину порожня і наполовину повна. — Від новинарів завжди чимало проблем, якщо вони незалежні.
— Звідки нам знати, що він просто новинар? Половина сайгонських новинарів спочувала комуністам, а чималий відсоток так і просто були ними. Звідки нам знати, що комуністи їх не відправили сюди чимало років тому, саме це маючи на меті — стежити за тими з нас, хто дістанеться сюди, і підривати нас? Ви були знайомі в коледжі. Він тоді не виказував таких симпатій?
Якщо я скажу «ні», а Генерал згодом почує від когось, що це не так, у мене будуть проблеми. Єдиною можливою відповіддю було «так», на що Генерал відповів:
— Як на мого офіцера розвідки, ви не надто розумний, правда ж, капітане? Чому ви не попередили мене про це тоді, коли я його зустрів? — Він з відразою похитав головою. — Знаєте, в чому ваша проблема, капітане?
У мене був чималий список проблем, однак тут краще було просто сказати, що я і гадки не маю.
— Ви надто спочутливий, — сказав Генерал. — Ви не бачили небезпеки в майорі, бо він був товстий, і ви жаліли його за це. Тепер докази свідчать, що ви вирішили заплющити очі на те, що Сонні не просто лівий радикал, а потенційно сплячий агент комуністів.
Генерал дуже пильно на мене дивився. Мені почало свербіти обличчя, але я не наважувався почухатися.
— Треба щось робити, капітане. Чи ви не згодні?
— Так, — відповів я пересохлим горлом. — Треба щось робити.
У наступні дні я мав чимало часу, щоб поміркувати над неясною вимогою Генерала. Чи ж можна не погодитися з тим, що щось робити треба? Хтось завжди має щось робити. Рекламне оголошення в газеті Сонні, з якого стало відомо, що Лана співатиме у виставі під назвою «Фантазія», дало мені змогу діяти, хоч і не так, як, імовірно, сподівався Генерал. Мені була потрібна відпустка від напруженої, самітницької роботи підривного елемента хоча б на один вечір. Для крота, що звик до темряви, нічний клуб був ідеальним місцем. Переконати Бона сходити на «Фантазію», послухати пісні та звуки нашої покинутої, однак не забутої країни було не так важко, як я думав, бо після того, як Бон вирішив померти, він нарешті почав виявляти ознаки життя. Навіть дозволив мені підстригти себе і змастив волосся «Брілкремом», аж поки воно не стало блищати так, як наше виглянсуване чорне взуття. «Брілкрем» та одеколон створили в моєму авто п’янку чоловічу атмосферу, ми слухали «Роллінг Стоунз» і їхали не лише на захід до Голлівуду, але й до днів слави Сайгона, десь у 1969 рік, після мого повернення з Америки. Тоді Бон та Ман ще не були батьками і ми втрьох марнували вихідні дні нашої юності по клубах і барах Сайгона, як і мали б. Якщо юність не змарнована, то яка ж це юність?