Можливо, у моїй дружбі з Боном можна звинувачувати юні роки. Що спонукає чотирнадцятилітнього хлопця присягнути на крові своєму побратимові? І, що важливіше, що змушує дорослого чоловіка вірити в цю присягу? Чи не мають справді важливі речі, такі як ідеологія та політичні вірування, стиглі плоди нашого дорослого життя, важити більше за незрілі ідеї та ілюзії юності? Можу припустити, що в цих юнацьких дурощах, до певної міри, можна знайти істину, а дорослі ми забуваємо про неї, і це наша втрата. Ось декорації, в яких виникла наша дружба: футбольне поле в нашому ліцеї, я — новенький, в оточенні старших учнів, вищих за мене, шкільних брикливих румаків. Вони збиралися повторити сцену, яку чоловіки повторюють від початку світу, той момент, коли сильні напосідають на слабкого чи дивного заради розваги. Я був дивний, однак не слабкий, і вже довів це з тим сільським блазнем, що назвав мене неприродним. Хоча я й побив його, сам раніше теж бував битим і вже готувався до того, що цю бійку я програю. Саме тоді на мій захист несподівано виступив ще один новенький, він вийшов з кола глядачів і сказав:
— Так не годиться. Не виділяйте його. Він один з нас.
Старший хлопчик пирхнув:
— А ти хто такий, щоб казати, хто один з нас? Чого ти себе вважаєш одним з нас? Геть з дороги.
Ман з дороги не забрався, і за це дістав перший удар, ляпас по вуху, що змусив його захитатися. Я врізався головою в ребра старшого хлопця, збив з ніг, осідлав грудну клітку, і звідти встиг завдати два удари, поки його друзі-роззяви не кинулися на мене. Вони переважали нас, мене і мого нового друга Мана, п’ять до одного, і хоча я відчайдушно й запекло відбивався, та знав, що ми приречені. Усі інші школярі, що оточили нас, теж це знали. То чому тоді Бон вистрибнув з натовпу і став на наш бік? Він теж був новенький, не менший за старших хлопців, то правда, однак навіть так він не міг побити їх усіх. Одного він вдарив кулаком, іншого пхнув ліктем, протаранив третього, а тоді його теж збила з ніг та орда. Вони давали нам копняків, лупцювали, гамселили, а тоді облишили, скривавлених, укритих синцями і піднесених. Так, піднесених! Бо ми пройшли якесь загадкове випробування, воно відділяло нас від розбишак, з одного боку, та боягузів — з другого. Того ж вечора ми вислизнули з наших спалень, пішли до тамариндового гаю і там, під гілками, розрізали свої долоні. Ми змішали нашу кров, визнавши одне одного ріднішими за справжню рідню, і присягнулися.
Прагматик і справжній матеріаліст відкинув би цю історію і мою прихильність до неї як романтичність. Однак ця історія каже все про те, ким ми в тому віці бачили себе і один одного — тими, хто інстинктивно знав, що наша справа — заступатися за слабших. Ми з Боном давно не говорили про той випадок, однак я відчував, що він у нього в крові, так само як у мене, поки ми співали пісні нашої юності дорогою до готелю «Рузвельт». У чорно-білу епоху це був блискучий заклад для знаменитостей, на бульварі Голлівуд, однак тепер він немодний, наче зірка німого кіно. Витерті килими ховали побиту плитку, а серед меблів у холі чомусь були столи для гри в карти та стільці з тонкими журавлиними ногами, готові до покеру й солітеру. Я очікував побачити остаточні сліди голлівудського блиску, з пузатими продюсерами порно в метеликах і зеленкувато-синіх блейзерах, які вестимуть напівглянсових жінок під увішані коштовностями руки. Однак дорогою до залу, де на нас чекала «Фантазія», ми виявили, що найкраще вбраними в цьому готелі були мої земляки, прибрані у блискітки, поліестер та свої соціальні настанови. Інші патрони, ймовірно, гості готелю, були вдягнені в картаті сорочки, сандалі, мали неголені обличчя і вели на буксирі хіба що балони з киснем. Ми завжди запізнювалися, вочевидь, запізнилися і на модний період у житті Голлівуду.