Коли Лана скінчила, публіка плескала, свистіла й кричала, однак я сидів мовчки, ошелешений, поки вона кланялася і граційно сходила зі сцени, — я був такий обеззброєний, що навіть аплодувати не міг. Поки Поет представляв наступного виконавця, я чув лише «бах-бах», і коли Лана повернулася за столик, зарезервований для виконавців, стілець зліва від неї був порожній, бо на ньому сиділа та, хто змінила її на сцені, і я сказав Бонові, що за десять хвилин повернусь.
Я чув його слова:
— Не роби цього, вилупку дурний.
Однак і не думаючи над ними, пішов через залу. Найважчим у спілкуванні з жінкою завжди було зробити перший крок, але тут найважливіше одне: не думати. Не думати важче, ніж здається, та все одно з жінками думати ніколи не варто. Ніколи. Нічого не вийде. У перших своїх спробах підійти до дівчат, ще в ліцейські роки, я забагато думав, вагався і зрештою зазнавав невдачі за невдачею. Однак навіть з цим я відкрив, що все те цькування, що його я пережив у дитинстві, зміцнило мене, навівши на думку: якщо тобі й відмовлять — це краще, аніж зовсім не мати на це шансу. Отже, я підходив до дівчат, а тепер — і до жінок з такою дзенською відмовою від сумнівів та страху, що сам Будда її б схвалив. Сидячи поряд з Ланою і ні про що не думаючи, я всього лише йшов за своїми інстинктами та трьома головними принципами в розмові з жінкою: не питати дозволу, не казати «привіт» і не дати їй заговорити першою.
— Я і гадки не мав, що ви так співаєте, коли ми познайомилися, — сказав я.
Лана подивилася на мене очима, схожими на очі античної грецької статуї, порожніми і водночас виразними.
— Звідки вам було знати? Мені було лише шістнадцять.
— А мені — лише двадцять п’ять. Що я знав?
Я нахилився до неї, щоб не перекрикувати музику, і запропонував їй сигарету. Четвертий принцип: дати жінці можливість відмовитися ще від чогось, окрім мене. Якщо вона відмовиться від сигарети, як годиться будь-якій з наших порядних молодих жінок, я матиму привід сам її взяти, а отже, матиму кілька секунд для того, щоб щось сказати, поки вона буде зосереджена на моїй сигареті. Однак Лана несподівано погодилась і дала мені шанс неоднозначно підпалити сигарету для неї, як це було в нас з міз Морі.
— Що про все це думають ваші мати й батько?
— Вони думають, що співи і танці — марнування часу. Гадаю, ви з ними згодні?
Я підпалив свою сигарету.
— Якби я з ними погоджувався, чи був би я тут?
— Ви погоджуєтеся з усім, що каже мій батько.
— Я погоджуюся з деякими речами з тих, що каже ваш батько. Але не сперечаюся ні з чим.
— То ви на моєму боці, коли йдеться про музику?
— Музика й пісні дають нам надію, тримають нас у житті. Якщо ми можемо відчувати, то знаємо, що можемо жити.
— І знаємо, що можемо кохати. — Вона випустила дим вбік, хоча я був би радий, якби вона зробила це мені в очі чи в будь-яку іншу частину тіла. — Мої батьки бояться, що спів зіпсує мене для шлюбу. Вони хочуть, щоб я хоч завтра вийшла заміж за когось дуже поважного і дуже багатого. Ви ж не те і не те, правда, капітане?
— А ви б хотіли, щоб я був поважним і багатим?