— Коли йдеться про мою книжку, — сказав він, — тут не завадить трохи менше чесності й трохи більше ввічливості, щоб зберегти обличчя.
Один лише чоловік середнього віку, що сидів поряд зі мною, не пирхав і не сміявся. Його костюм був нейтрального синього кольору, навколо шиї пов’язана неагресивна смугаста краватка. Він був юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, маестро колективних позовів. Дзьобаючи свій вальдорфський салат, він мовив:
— Смішно, що ви говорите про збереження обличчя, докторе Гедд. Усе дуже змінилося, так? Двадцять чи тридцять років тому жоден американець не говорив би серйозно про збереження обличчя.
— Двадцять-тридцять років тому американці про чимало речей, які ми обговорюємо тепер, не говорили б серйозно, — сказав доктор Гедд. — «Зберегти обличчя» — корисний вислів, і я кажу це як людина, що билася з японцями в Бірмі.
— Вони були міцні, — сказав Конгресмен. — Принаймні так мені батько казав. Немає нічого погано в тому, щоб ставитися до ворогів з повагою. Насправді поважати їх — шляхетно. Погляньте, що вони зробили, з певною допомогою від нас. Не можна проїхатися вулицею і не побачити японське авто.
— Японці чимало інвестували в мою країну, — сказав Генерал. — Продавали мотоцикли і диктофони. У мене в самого була стереосистема «Саньйо».
— І це було лише за пару десятиліть після того, як вони вас окупували, — сказав Конгресмен. — Ви знали, що протягом японського врядування мільйон в’єтнамців померли від голоду?
Цей коментар був направлений на інших чоловіків у костюмах, які не сміялись і не пирхали.
— Нічого собі, — сказав юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях.
«Нічого собі» — єдине, що можна сказати, коли подібна статистика згадується після салату та перед стейком з печеною картоплею. Певну мить усі косилися на свої тарілки чи коктейлі, серйозні, наче старанні студенти за підручниками. Я ж підраховував, як можна виправити ту шкоду, що її мимоволі заподіяв Конгресмен. Через те, що він згадав про голод, якого американці ніколи не знали, нам стало важче бути приємними товаришами за обіднім столом. Від цього слова перед ними постали потойбічні пейзажі з мерцями, схожими на скелети, — ми не хотіли являти подібний примарний образ, бо ж ніколи не варто вимагати від інших, щоб вони уявляли себе одними з нас.
Така духовна телепортація бентежить більшість людей, які, якщо вони взагалі думають про інших, краще уявлятимуть інших подібними до себе чи хоча б потенційно такими.
— Ця трагедія сталася давно, — сказав я. — Якщо чесно, більшість наших земляків тут не так зосереджені на минулому, як на тому, щоб стати американцями.
— І як вони це роблять? — спитав доктор Гедд, і, поки він дивився на мене поверх своїх лінз, мені здалося, що мене вивчають не два ока, а чотири.
— Вони, тобто ми, вірять у життя, свободу та пошук щастя, — сказав я, як часто відповідав іншим американцям.
Усі за столом схвально закивали, крім доктора Гедда. Я забув, що він був англійський іммігрант. Його квадрископічний погляд був зосереджений на мені, ці тривожні подвійні очі та подвійні лінзи.
— Отже, — мовив він, — ви щасливі?
То було інтимне питання, майже таке особисте, як питання про мою заробітну плату, прийнятне в нас на батьківщині, але не тут. Однак ще гірше було те, що я не міг придумати задовільної відповіді. Якщо я нещасний, це погано відіб’ється на мені, бо американці вважали нещасливість моральною невдачею і мало не злочином. Але якщо я щасливий, то казати так — ознака поганого смаку або ж зарозумілості, наче я вихваляюся чи зловтішаюся.
Саме цієї миті з’явилися офіціанти, урочисті, наче єгипетські слуги, готові бути похованими разом зі своїм фараоном, вони несли на плечах таці з головною стравою. Та якби я думав, що шмати м’яса перед нами відвернуть від мене увагу доктора Гедда, то помилився б. Коли офіціанти пішли, він повторив своє запитання, і я сказав, що не вважаю себе нещасним. Жирна кулька подвійного заперечення на мить зависла в повітрі, вразлива і неоднозначна. Доктор Гедд сказав:
— Припустимо, ви не нещасний, бо шукаєте щастя і поки що не спіймали його. Як і ми всі, правда ж, панове?
Чоловіки за столом щось пробурмотіли, погоджуючись, через повні роти стейків та червоного вина. Американці загалом не довіряють інтелектуалам, однак їх лякає влада і зачаровує слава. Доктор Гедд не просто мав і перше, і друге, він володів англійським акцентом, що впливав на американців так, як собачий свисток на родину псових. Я мав імунітет до цього акценту, бо ж англійці мене не колонізували, і мав намір рішуче захищати свою позицію на цьому імпровізованому семінарі.