— А ви, докторе Гедд? — спитав я. — Ви щасливий?
Доктора моє питання не збентежило, і він продовжив пиляти ножем горошок, перш ніж узятися до шматка стейка.
— Як ви, вочевидь, розумієте, — відповів він, — на це питання немає гідної відповіді.
— Хіба ж «так» — не гідна відповідь? — спитав помічник окружного прокурора.
— Ні, бо щастя в американському стилі — це гра з нульовою сумою, сер. — Доктор Гедд повільно повернув голову, переконавшись, що бачить кожного в кімнаті. — Щоб людина була щаслива, вона має вимірювати своє щастя на тлі нещастя іншого — процес, який, безперечно, працює і в зворотному напрямку. Якби я сказав, що я щасливий, хтось інший мав би бути нещасний, і найімовірніше — один з вас. Але якби я сказав, що я нещасний, когось із вас це зробило б щасливішим, та водночас призвело б до зніяковіння, бо в Америці ніхто не має бути нещасним. Гадаю, наш юний розумник інтуїтивно відчув, що тоді як усім американцям гарантована можливість пошуку щастя, багатьом з них гарантоване і нещастя.
За столом запанувало пригнічення. Було сказано те, чого не можна говорити, такі як ми з Генералом ніколи не могли б вимовити подібного в шановній білій компанії, щоб не вийти за межі дозволеного. Такі біженці, як ми, ніколи б не наважилися поставити під сумнів ідеологію Диснейленду, якої дотримувалася більшість американців, вважаючи свій край найщасливішим на землі. Однак докторові Гедду не можна було дорікати, бо він був англійським іммігрантом. Саме його існування визнавало законність колишніх колоній, а походження та акцент будили в багатьох американцях комплекс меншовартості та латентну англофілію. Доктор Гедд цілком усвідомлював свою привілейованість і тішився з дискомфорту, який він викликав у своїх американських хазяїв.
Саме в цій атмосфері в розмову втрутився Генерал.
— Певен, доктор правий, — сказав він. — Але якщо щастя і не гарантоване, гарантована свобода, а це, панове, значно важливіше.
— Ось це точно, Генерале, — сказав Конгресмен, піднімаючи склянку. — Чи ж не це завжди розуміли іммігранти?
Решта гостей теж підняли свої склянки, навіть доктор Гедд, що загадково посміхнувся з того, як Генерал змінив тему розмови. Подібний хід був для нього типовий. Він знав, як читати натовп — це обов’язкове вміння для того, щоб збирати гроші. Як я доповів Манові через паризьку тітоньку, він уже мав певний успіх у збиранні коштів через кілька організацій, яким його представив Клод, та через власні контакти серед американців, що відвідували нашу країну чи відслужили в ній. То були породисті чоловіки зі зв’язками, як і ті, що сиділи в радах довірених осіб цих організацій. Суми, які вони давали Братству, були помірні за їхніми стандартами і навряд чи мали привернути увагу аудиторів чи журналістів. Однак коли Доларову Банкноту переводили за кордон до Таїланду, з нею ставався неймовірний фокус-покус під назвою «обмінний курс». В Америці на Доларову Банкноту можна було купити сендвіч з шинкою, однак у таборі біженців у Таїланді скромна зелена Доларова Банкнота перетворювалася на барвистий бат, готовий кілька днів годувати вояків. Ще трохи батів — і наших солдатів можна було вдягнути в новенькі хакі. Так в ім’я допомоги біженцям ці внески задовольняли базові потреби в їжі та одязі для таємної армії, що передусім складалася з біженців. Якщо говорити про зброю та амуніцію, їхнім постачанням займалися сили безпеки Таїланду, що, своєю чергою, отримували кишенькові гроші від Дядька Сема, цілком прозоро і за повної підтримки Конгресу.
Саме Конгресмен, звісно, мав позначити гідний момент для розмови про те, чому ми справді тут зібралися. Так він і зробив за тортом з морозивом, після кількох коктейлів.
— Панове, — сказав Конгресмен, — наша сьогоднішня зустріч і поновлення нашої дружби мають серйозні причини. Генерал прийшов обговорити з нами обіцянку нашого старого союзника, південнов’єтнамського солдата, без якого світ був би значно гірший, ніж він нині є. Індокитай упав перед комунізмом, однак дивіться, що ми врятували: Таїланд, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Корею та Японію. Ці країни — наш бастіон проти хвилі комунізму.
— Не забуваймо про ваші Філіппіни, — додав доктор Гедд. — Чи Індонезію.
— Саме так. Маркос та Сугарто мали час подолати своїх комуністів, бо південнов’єтнамський солдат прикривав їх, — сказав Конгресмен. — Гадаю, ми винні цьому солдатові трохи більше, ніж просту вдячність, тому я і попросив вас сьогодні прийти сюди. Тепер передаю слово одному з найкращих охоронців волі, якого бачив Індокитай. Генерале?