Генерал відсунув убік порожній келих, поклав лікті на стіл, склав руки й нахилився вперед.
— Дякую, Конгресмене. Для мене велика честь зустрітися з вами. Такі люди, як ви, побудували найкращу зброю світу — арсенал демократії. Ми не змогли б так довго боротися проти сил, що переважали наші, без ваших хлопців і вашої зброї. Ви мусите пам’ятати, панове, як проти нас повстали не лише наші загублені брати, а й увесь комуністичний світ. Росіяни, китайці, північні корейці — вони всі були там, так само як на нашому боці виступили численні азійці, що стали вашими друзями. Чи ж я можу забути про південних корейців, філіппінців, тайців, що билися разом з нами, як і австралійці та новозеландці? Панове, ми не воювали у в’єтнамській війні, ми не воювали самі. То була лише в’єтнамська битва в холодній війні між свободою та тиранією…
— Ніхто не поставить під сумнів те, що в Південно-Східній Азії досі тривають заворушення, — сказав доктор Гедд. До цього дня лише президент наважувався перебивати Генерала, однак, навіть якщо це його образило, а це, звісно ж, так і було, він не видав себе і тільки ледь усміхнувся, позначивши те, як йому приємно, що доктор Гедд робить свій внесок у розмову. А той вів далі: — Хоч би яким бентежним було минуле, тепер у регіоні, крім Камбоджі, значно спокійніше. А тим часом нас мають турбувати інші питання, що значно більше на часі. Палестинці, червоні бригади, Совєти. Загроза змінилася, пустила метастази. Командос терористів завдають ударів у Німеччині, Італії, Ізраїлі. Афганістан — це новий В’єтнам. Це мусить нас турбувати, правда, Генерале?
Генерал трохи насупив брови, показуючи своє розуміння й занепокоєння. Як і всі небілі люди, як і я, Генерал знав, що мусить бути терплячий з білими, яких небілі легко лякали. Навіть з ліберальними білими далеко не зайдеш, а от з посередніми білими взагалі ледве чи зайдеш хоч кудись. Генерал добре знався на природі білих людей, їхніх нюансах і внутрішній різниці між ними, як і кожна небіла людина, що прожила тут чимало років. Ми їли їхню їжу, дивилися їхнє кіно, спостерігали за їхнім життям та душею через телебачення та повсякденне спілкування, ми вчили їхню мову, вбирали їхні тонкі натяки, сміялися з їхніх жартів, навіть тих, що напряму стосувалися нас, ми смиренно приймали їхню зверхність, ми підслуховували їхні розмови в супермаркетах та в дантистів, ми захищали їх, не говорячи своєю мовою в їхній присутності, бо їх це нервувало. Ми були найкращими антропологами з американців, таких американський народ ще не знав, бо наші польові нотатки писалися нашою мовою в листах і листівках, надісланих до рідних країн, у яких родичі читали ці звіти з реготом, збентеженням та трепетом. Хоча Конгресмен і жартував, ми, певно, справді знали білих людей ліпше, ніж вони коли-небудь могли пізнати нас. Іноді це призводило до того, що ми сумнівалися в собі, перебували в стані постійних вагань про свою сутність, постійно дивились у дзеркало, думаючи, чи ми насправді такі, чи саме такими нас бачать білі люди. Але з усього того, що ми начебто про них знали, було дещо, чого ми не могли знати навіть після багатьох років добровільної та нав’язаної близькості, зокрема мистецтво приготування соусу з журавлини, те, як правильно кидати футбольний м’яч, та таємні звичаї таємних спільнот, на зразок братств у коледжі, куди, здається, брали тільки тих, хто годився б і до гітлерюгенду. Не останнє місце у списку невідомого нам були подібні святині — принаймні так я написав своїй паризькій тітоньці — такі приховані кімнати, куди раніше пускали дуже небагатьох з нас, якщо це взагалі було не вперше. Генерал розумів це так само, як і я, тож морально ходив навшпиньки, обережно, щоб нікого не образити.
— Цікаво, що ви згадали Совєти, — сказав Генерал. — Як ви й писали, докторе Гедд, Сталін та народи Совєтського Союзу за характером ближчі до Сходу, аніж до Заходу. Ваш аргумент про те, що холодна війна насправді зіткнення культур, а не просто країн чи навіть ідеологій, абсолютно правильний. Холодна війна — це, по суті, конфлікт Сходу та Заходу, а Совєти насправді азійці, що ніколи не вчилися західного способу життя, на відміну від нас.
Звісно ж, насправді я підсумував для Генерала ці тези з книжки Гедда, коли готувався до цієї зустрічі, чи то пак, прослуховування. Тепер же я пильно спостерігав за реакцією доктора Гедда на написане мною, однак вираз його обличчя не змінився. Все одно я був упевнений, що коментарі Генерала на нього вплинули. Жоден автор не має імунітету проти схвального цитування йому ж його ідей та слів. Глибоко в душі автори, байдуже, як вони вихвалені чи як чемно поводяться, невпевнені істоти з чутливим его, такі ж делікатні, як кінозірки, тільки значно бідніші та менш гламурні. Треба глибоко копати, щоб знайти білу, м’ясисту бульбу їхнього внутрішнього Я, і найкращим знаряддям для цього завжди були їхні власні слова.