Генерал зашарудів на своєму сидінні, почав ритись у кишенях. Я простягнув йому свою запальничку.
— Дякую, капітане.
На коротку мить полум’я осяяло палімпсест його обличчя. Тоді світлотіні зникли, і це обличчя більше не можна було прочитати.
— Я ж не розповідав вам про те, як мені довелося провести два роки в комуністичному таборі? Що ж, обійдемося без деталей. Достатньо буде сказати, що ворог оточив наших біля Дьєнб’єнфу. Не тільки французів, марокканців, алжирців і німців, але й наших людей теж, тисячі. Я зголосився висадитись у Дьєнб’єнфу, хоча й знав, що теж буду приречений. Але я не міг дозволити моїм товаришам померти, доки я відсиджуюся. Коли Дьєнб’єнфу впав, мене захопили разом з іншими. Хоч я і втратив два роки життя у в’язниці, я не жалкую, що стрибнув тоді. Бо я став тим, ким я нині є, коли висадився там і пережив табір. Однак ніхто не просив мене це робити. Ніхто не казав, що мусить бути зроблене. Ніхто не обговорював наслідки. Усе це було зрозуміло. Розумієте, капітане?
— Так, сер, — відповів я.
— Дуже добре. Якщо те, що має бути зроблене, буде зроблене, тоді можете повернутися на батьківщину. Ви дуже розумний молодий чоловік, капітане. Усі деталі я довіряю вам, можете не обговорювати їх зі мною. Квиток для вас я влаштую. — Генерал зупинився, не до кінця відчинивши двері, і пирхнув. — Заміський клуб, га? Треба це запам’ятати.
Я дивився, як він іде доріжкою до свого темного будинку, де Мадам, певно, читала в ліжку, не лягаючи, доки він не повернеться, як це часто було на віллі. Вона знала, що обов’язки Генерала затримують його після півночі, але чи усвідомлювала, що може входити в ці обов’язки? Що в нас теж були заміські клуби? Іноді, привізши його на віллу, я стояв у коридорі в самих шкарпетках і прислухався, чи не лунатимуть з їхньої кімнати звуки сварки. Ніколи нічого не чув, але й Мадам була надто розумна, щоб не знати, що я там.
Стосовно того ж, що знав я, справи були такі: паризька тітонька надіслала відповідь, і невидиме повідомлення, що поступово проявлялось у листі, було стисле. «Не повертайся, — написав Ман. — Ти потрібен нам в Америці, а не тут. Це наказ». Я спалив листа в кошику для сміття, як і всі інші листи. До цієї миті таким був звичний спосіб позбутися доказів, але зізнаюся, що тоді спалювання листа було способом відправити його до пекла або ж принесенням жертви божеству (не Богу), що могло б уберегти нас з Боном. Я, звісно ж, не сказав Бонові про листа, а от про пропозицію Генерала сказав, шукаючи його поради. Реакція була типово різка.
— Ти ідіот, — сказав Бон. — Але відмовити тебе їхати я не можу. Щодо Сонні, тут нема чого шкодувати. У нього завеликий рот.
Бон запропонував утішити мене єдиним відомим йому способом — у більярді, де він купив мені кілька напоїв та кілька раундів гри. Щось у братській атмосфері більярдної втішало душу. Пляма світла над столом із зеленого фетру створювала своєрідну гідропонічну зону в приміщенні, на якій росли колючі рослини чоловічих емоцій, надто чутливі до сонячного світла та свіжого повітря. Більярдна була найпопулярнішим (після кафе і перед нічним клубом чи домом) місцем, де можна було зустріти південнов’єтнамського чоловіка. Тут він дізнавався, що в більярді, як і в занятті коханням, вірність і чіткість прицілу змінювалася пропорційно до випитого алкоголю. Так вечір тривав, а наші поєдинки поступово ставали все довшими. Однак варто віддати Бонові належне, пропозицію він мені зробив ще під час першої гри, задовго до того, як ніч зійшла на ніщо і ми мовчки вийшли з більярдної в перші хвилини світанку, на самотню вулицю, де єдиною ознакою життя був вкритий борошном пекар, який гарував у вітрині крамниці пундиків.
— Я зроблю це, — сказав Бон, спостерігаючи, як я розставляю кульки. — Скажеш Генералові, що це був ти, але я дістану його для тебе.
Його пропозиція зовсім мене не здивувала. Навіть дякуючи йому, я знав, що не можу пристати на це. Я рушав у ті дикі місця, які багато хто дослідив до мене, переступав поріг, що відділяв тих, хто вбивав, від тих, хто не вбивав. Генерал мав рацію, лише той, хто брав участь у цьому ритуалі, міг дістати дозвіл повернутися додому. Мені потрібне було причастя, але таких з цього приводу не існувало. А чому б ні? Кого ми дурили, вірячи, що Бог, якщо він справді існує, не хотів би, щоб ми визнали святість убивства? Повернемося до іншого вагомого питання катехізису мого батька:
З. Що таке людина?
В. Людина — істота, складена з тіла і душі, створена за Божим образом і подобою.
З. Це подоба тілесна чи душевна?
В. Ця подоба переважно душевна.