— Ми всі маємо фантазії про вбивства, — мовила вона. — Побіжні думки на зразок — о, що було б, якби я переїхав ту людину? Чи принаймні думаємо про те, що було б, якби хтось помер. Моя мати, наприклад. Ні, не серйозно, просто — що, якби… Правда ж? Не лишай мене з думкою, що я божевільна.
У мене на колінах лежала її гітара, і я взяв драматичний іспанський акорд.
— Якщо вже ми тут сповідаємося, — сказав я, — я думав про вбивство свого батька. Звісно ж, не насправді, але — що, якби… Я тобі не казав, що він був священиком?
Лана широко розкрила очі.
— Священиком? Боже мій!
З цим щирим здивуванням вона стала мені ще ближчою. Під макіяжем для нічних клубів і штучним блиском примадонни Лана досі була невинна, така незаплямована, що мені хотілося тільки втерти пом’якшувальну, кремову м’якоть свого екстатичного Я в її ніжну білу шкіру. Я хотів відтворити з нею найдавнішу полеміку всіх часів, тезу Адама й антитезу Єви, що привели до синтезу нас усіх, цього гнилого яблука людства, яке так далеко впало від Божого дерева. Не те, щоб ми колись були такими чистими, як наші предки. Якщо Адам та Єва принизили Боже знання, ми і собі принизили Адама та Єву, тож я тепер насправді прагнув лише паркої, гарячої, дикої діалектики: «Я — Тарзан, ти — Джейн». Чи була хоч одна з цих пар краща за в’єтнамську дівчину і французького духівника?
— Мати казала мені, що нема нічого поганого в тому, щоб бути дитям любові такої пари, — сказав я Лані. — Зрештою, за маминими словами, ми, люди, народжені від кохання дракона та феї. Чи ж може бути щось дивніше? Однак люди все одно дивилися на мене зверхньо, і я звинувачував у цьому свого батька. Коли я ріс, то часто уявляв собі, як він одного дня стане перед своєю паствою і скаже: «Ось мій син, що його ви можете знати. Нехай він стане поміж вас, щоб ви визнали його і любили, як я люблю». Чи щось таке. Я був би щасливий, якби він хоча б навідувався до нас, сідав з нами за стіл і потай називав своїм сином. Однак він цього не робив, тож я уявляв собі блискавку, скаженого слона, смертельну хворобу, янгола, що спуститься з неба за його спиною на кафедрі, подме в сурму просто йому на вухо і покличе до Творця.
— Це не думки про те, щоб убити його.
— О, лише про пістолет.
— Але ти його пробачив?
— Інколи мені здається, що так. Інколи — що ні, особливо коли я думаю про матір. Судячи з цього, гадаю, що насправді не пробачив.
Тоді Лана нахилилася до мене, поклавши руку мені на коліно.
— Можливо, прощення переоцінюють, — сказала вона.
Її обличчя було як ніколи близько до мого, мені потрібно було лише схилитися до неї. Саме тоді я вчинив найбільше у своєму житті збочення. Я відступив чи, точніше, відхилився, збільшивши відстань до цього прекрасного обличчя, до спокусливої тріщини цих злегка розтулених губ.
— Мені треба йти.
— Тобі треба йти? — з виразу обличчя Лани було зрозуміло, що раніше вона таких слів від чоловіка не чула. Вона не виглядала б так збентежено, навіть якби я запропонував їй вчинити наймерзенніший із содомських гріхів. Я встав, поки не передумав, і передав їй гітару.
— Треба дещо зробити, перш ніж я зможу зробити те, що треба, тут.
Тепер була черга Лани відхилитись у здивуванні й узяти драматичний акорд.
— Звучить серйозно, — сказала вона. — Але знаєш, мені подобаються серйозні чоловіки.
Знала б вона, яким серйозним я можу бути. Дорогою від її квартири до помешкання Сонні я керував машиною, тримаючи руки на кермі на десятій та на другій годині, дихаючи глибоко та рівно, щоб вгамувати свій жаль від того, що довелося кинути Лану, і нервозність перед зустріччю з ним. Усвідомлене дихання, запозичене в буддистських монахів, було одне з того, чого навчив мене Клод. Усе зводилося до зосередженості на диханні. Повільно вдихаючи і видихаючи, ти позбувався білого шуму життя, так що розум ставав вільним і мирним, щоб злитися з об’єктом міркувань.
— Коли суб’єкт і об’єкт — одне ціле, — казав Клод, — ти не труситимешся, спускаючи курок.
Коли я паркувався за рогом від будинку Сонні, мій розум став подібним до чайки, що ширяє над пляжем, яку несе не її воля чи рухи, а вітерець. Я зняв свою синю сорочку поло й одягнув білу футболку. Зняв коричневі лофери і штани хакі, натомість натягнув сині джинси та бежеві полотняні туфлі. Останньою була двостороння вітрівка, картатим сподом назовні, та фетровий капелюх. Виходячи з машини, я взяв з собою велику сумку, отриману за підписку на журнал «Тайм». Усередині лежав невеликий наплічник, одяг, який я щойно змінив, бейсболка, білява перука, затемнені окуляри та чорний самозарядний «Вальтер Р22» з глушником. Генерал дав Бонові конверт із готівкою, на неї Бон купив пістолета і глушника в тієї ж китайської банди, що продала йому тридцять восьмий. Тоді змусив мене повторити план стільки разів, щоб я його запам’ятав.