— Дихай, — сказав Клод.
Тож я дихав, біжучи вниз повними відлуння сходами, і вдихнув ще раз, уже в холі, коли відчинялися вхідні двері.
То був білий чоловік, газонокосарка середнього віку пройшлася широкою лисою смугою через його волосся. Добре пошитий, однак дешевий на вигляд костюм, підшитий за його значною фігурою, натякав на те, що він працював на одній з тих низькооплачуваних посад, де вигляд мав значення, бо від нього залежав відсоток. Черевики з перфорацією на носках блищали, наче морожена риба. Я все це помітив, бо подивився на нього, чого Бон сказав мені не робити.
— Не дивись очі в очі. Не давай людям приводу оглянути тебе вдруге.
Але він навіть не глянув на мене. Пройшов повз, наче я був невидимий, привид чи, ймовірніше, просто ще один невизначний білий чоловік, дивлячись чітко вперед. Я пройшов через шлейф штучних феромонів, який він лишив, випари дешевого одеколону для мачо, і спіймав двері, перш ніж вони зачинилися. Тоді я опинився на вулиці, вдихнув повітря Південної Каліфорнії, зернисте від часточок смогу, сп’янілий від усвідомлення того, що я можу йти, куди захочу. Дійшов аж до свого авто. Тоді впав на коліна біля колеса і мене знудило, і я здригався у спазмах, аж поки всередині не лишилося нічого, і тільки стічна канава була заплямована чаїнками з моїх нутрощів.
Розділ 17
— Це нормально, — сказав наступного ранку Бон. Він лікував гематому в моїй свідомості за допомогою пляшки хорошого скотчу, подарованого Генералом. — Це треба було зробити, і нам тепер з цим жити. Тепер ти розумієш. Пий.
Ми випили.
— Знаєш, які найліпші ліки від цього?
Я думав, що найліпші ліки — повернення до Лани, і так і зробив, вийшовши з квартири Сонні, однак навіть незабутній вечір з нею не допоміг мені забути, що я зробив з ним. Тож я повільно похитав головою, обережно, аби не роз’ятрити свій побитий мозок.
— Повернутися на поле бою. В Таїланді тобі стане ліпше.
Якщо це правда, то, на щастя, мені недовго лишилося чекати. Ми відлітали завтра, все було сплановане так, щоб допомогти мені уникнути можливої плутанини з законом та уникнути вочевидь слабкого місця мого плану — міз Морі. Почувши про смерть Сонні, вона спочатку може бути збентежена, однак потім її думки повернуться до мене, її ошуканого коханця. Генерал повірив, що я все зроблю в обіцяний день, і дав мені квиток за тиждень до того.
Ми були в його офісі, на столі лежала газета, і коли я розтулив рота, він підняв руку і сказав:
— Це ясно і без слів, капітане.
Я стулив рота. Роздивився квиток і того ж вечора відписав своїй паризькій тітоньці. Зашифровано повідомив Манові, що беру на себе відповідальність за те, що порушую його наказ, але повертаюся з Боном, щоб урятувати його життя. Про те, яким чином я планував це зробити, Манові не сказав, бо сам поки цього не знав. Але я втягнув Бона в цю ситуацію, і саме я мав його з неї витягнути, якщо це можливо.
Тож через два дні після того, як справа була зроблена і ніхто, поки що, не помітив відсутності Сонні (крім хіба що міз Морі), ми поїхали, без гучних проводжань — лише Генерал і Мадам провели нас в аеропорт. У цю незвичну подорож нас рушило четверо — Бон, я, сивий капітан та беземоційний лейтенант, немов вистрелені з рогатки через Тихий океан у трубчастому, дозвуковому авіалайнері «Боїнг».
— Прощавай, Америко, — сказав під час зльоту сивий капітан, дивлячись у вікно на пейзаж, якого я зі свого крісла у проході не бачив.
— Годі з мене тебе.
Лейтенант, який сидів посередині, погодився.
— Чому цю країну взагалі називають красивою? — спитав він.
У мене на це відповіді не було. Я був наче у трансі й почувався страшенно незручно, бо ділив своє крісло з огрядним майором з одного боку та з Сонні — з другого. Я був на реактивному літаку тільки всьоме. Спочатку літав до Америки і назад на навчання, тоді разом з Боном із Сайгона до Гуаму, і з Гуаму до Каліфорнії, тоді на Філіппіни, туди й назад, і от тепер. Шанси повернутися до Америки були невеликі, і я з жалем згадував про все, чого мені бракуватиме: вечері з телевізором; кондиціонерів; добре налагодженої системи дорожнього руху, якої люди насправді дотримуються; відносно низького рівня смертності від вогнепальної зброї, принаймні якщо порівняти з нашою батьківщиною; модерністських романів; свободи слова, якщо й не абсолютної, як люблять думати американці, то все одно більшої, ніж у нас на батьківщині; сексуальної розкутості; й, певно, понад усе — всюдисущого американського наркотику, оптимізму, що нескінченно і безупинно промиває американські мізки, вибілюючи графіті відчаю, люті, ненависті та нігілізму, залишені там вночі чорними бандюганами підсвідомості. В Америці було чимало того, що зачаровувало мене значно менше, але нащо бути негативним? Я лишу антиамериканський негативізм і песимізм Бонові, що так і не асимілювався і був тільки радий поїхати.