— Це наче я ховався в чужому домі, — сказав він мені десь над Тихим океаном зі свого місця через прохід від мого.
Японська стюардеса подавала темпуру та тонкацу, і вони смакували значно краще за останні слова, що Генерал запхав мені до рота перед відльотом.
— Між стінами, — говорив Бон, — слухаючи, як живуть інші люди, виходячи лише ночами. Тепер я можу дихати. Ми повертаємося туди, де всі схожі на нас.
— На тебе, — відповів я. — Я не схожий на всіх там.
Бон зітхнув.
— Годі скиглити й жалітися, — сказав він, підливаючи мені в чашку віскі, отримане від Генерала перед літаком. — Твоя проблема не в тому, що ти забагато думаєш; твоя проблема в тому, що ти всім розповідаєш про те, що думаєш.
— То я просто замовкну, — сказав я.
— Так, просто замовкни, — сказав він.
— Гаразд, тоді замовкну, — сказав я.
— Господи Боже, — сказав він.
Після двадцяти годин без сну та з пересадкою в Токіо ми прибули до Бангкока. Я був виснажений, не маючи змоги поспати. Щоразу, як заплющував очі, бачив перед собою обличчя чи огрядного майора, чи Сонні, і просто не міг дивитися на них довго. Тож не дивно, що забравши свого наплічника з багажної стрічки, я виявив, що він важчий, ніж пам’яталося, тепер навантажений ще й провиною, страхом і тривогою. Цей переповнений наплічник був мій єдиний багаж, бо, перш ніж покинути свою квартиру, ми віддали ключ преподобному Р-р-р-рамонові й сказали розпродати наші речі, а гроші взяти на свою Предвічну Церкву Пророків. Усі мої пожитки нині вміщались у наплічник, у фальшивому дні якого лежав мій примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення» — такий зачитаний, що він мало не розвалився навпіл уздовж свого тріснутого хребта. Генерал сказав, що всім іншим нас забезпечать у Таїланді. З усім розберуться адмірал, який займається базовим табором, та Клод, що буде там під звичним йому прикриттям як працівник неурядової організації з допомоги біженцям. Він привітав нас біля виходу для міжнародних рейсів, одягнений у гавайську сорочку та лляні штани, такий самий, як тоді, коли я востаннє бачив його, — вдома у професора Гаммера, хіба що дуже засмаглий.
— Дуже радий вас бачити, — сказав Клод, потискаючи нам руки. — Вітаю в Бангкоку. Ви тут колись були? Не думаю. У нас один вечір, ото вже загуляємо! Я пригощаю.
Він обійняв мене за плечі зі щирою приязню і повів до виходу через пульсівний натовп. Можливо, то була лише гра уяви, бо ж мій мозок за консистенцією був подібний до каші, але мені здавалося, що всі місцеві, яких ми минали, дивилися на нас двох. Цікаво, чи не було серед них Манових агентів.
— Добре виглядаєш, — сказав Клод. — Готовий діяти?
— Звісно, — відповів я.
Жах та тривога булькотіли десь за кишками. Мене охопило те запаморочливе відчуття, що буває, коли стоїш над прірвою незатвердженого плану, бо я привів нас з Боном до катастрофи і тепер не знав, як нас рятувати. Але ж хіба не так працюють з усіма планами, невідомими їхньому авторові, аж поки не доводиться пакувати парашут або ж танути в повітрі? Навряд чи я міг запитати в Клода, що завжди здавався господарем власної долі, принаймні до падіння Сайгона.
Він знову стиснув моє плече.
— Пишаюся тобою, друже. Просто хотів, щоб ти це знав.
Якусь мить ми йшли мовчки, дозволяючи цьому почуттю огорнути нас, а тоді він знову стиснув моє плече і сказав:
— Зі мною повеселишся, як ніколи.
Я усміхнувся, Клод усміхнувся, несказаним лишилося те, що ця можливість повеселитися може для мене бути останньою. Його ентузіазм і турбота зворушили мене — цей спосіб сказати, що він мене любить, а може, й надати еквівалент останнього обіду приреченого на смерть. Клод вивів нас з терміналу в погоду, доречну для пізнього грудня — найкращого часу для відвідання цього регіону.
Ми завантажилися в авто, і Клод мовив:
— Джетлагу не позбудешся, якщо підеш до готелю й ляжеш спати. Я розважатиму вас аж до ночі, а тоді завтра рушимо до табору.
Водій вивів нас на дорогу, повну мікроавтобусів, вантажівок і мотоциклів, нас оточувало ревіння, гарчання та гудіння метрополії, повної самохідного металу, людської плоті й невисловлених емоцій.
— Не нагадує вам про дім? — спитав Клод. — Зараз ви до нього найближче за ці роки.