Бон похитав головою, в його очах я бачив майже страх.
— Усе гаразд, — сказав я. — Я з тобою погуляю.
— Це вже ні! — сказав Клод, схопивши Бона за лікоть. — Я розумію. Такі речі не для всіх. Але підеш гуляти — позбавиш свого хорошого друга найкращої в житті ночі. Тож ходімо, сядеш, вип’єш. Торкатися не обов’язково. Можна навіть не дивитися, якщо не хочеться. Просто посидь із заплющеними очима. Зробиш це не для себе, а для свого друга. Згода?
Я поклав долоню на руку Клода і мовив:
— Усе гаразд. Облиш його.
— Але не тебе, — сказав Клод.
— Так, мене теж.
Вочевидь, Бон заразив мене своєю моральністю — хворобою, що могла стати смертельною. Коли Клод облишив спроби переконати нас і зайшов до клубу, я запропонував Бонові сигарету, і ми стояли там разом, курили, не зважаючи на спекулянтів, що смикали нас за сорочки, однак не в змозі ігнорувати зграї туристів, які штовхали і штурхали нас.
— Бож’, — сказав хтось у мене за спиною. — Ти бач’в, шо вона зробила з тою пінг-понговою кулькою?
— Пінг-понг, китайоза, — сказав ще хтось. — Цмуль Дуй Сунь Хуй. Чорт забирай, та шльондра витягла мого гаманця!
Бон викинув сигарету і сказав:
— Ходімо звідси, поки я когось не вбив.
Я знизав плечима.
— Куди?
Він вказав кудись за моє плече, і коли я розвернувся, побачив кіноафішу, що привернула його увагу.
Ми дивилися «Гамлет» у кінотеатрі, повному місцевих жителів, які ще не знали, що кіно — благословенний вид мистецтва і що під час сеансу не можна: сякатися без хустинки; вживати принесені з собою закуски та напої чи влаштовувати пікніки; бити свою дитину чи, навпаки, співати дитині колискову, коли вона плаче; голосно й радісно вітатися з друзями, що сидять за кілька рядів від тебе; обговорювати з сусідом минулі, нинішні й майбутні повороти сюжету; розвалюватися на своєму місці так, що твоє стегно протягом усього сеансу притискається до стегна сусіда. Але хто сказав би, що вони неправі? Як ще можна сказати, чи фільм сприймається добре, чи погано, якщо публіка на нього не реагує? Публіка, схоже, щиро тішилася, аплодувала й гукала, і поможи мені Боже, якщо я теж не захопився історією та всім видовищем. Глядачі найсильніше реагували на кульмінаційну битву, протягом якої моє виснажене джетлагом серце теж забилося швидше. Можливо, то був вплив загрозливого саундтреку в стилі Бетховена, з цим інфернальним повторюванням насичених нот з диявольських глибин: там-там-Та-там-Та-там-ТА-ТА-ТА-А-А-А-А; можливо, шипіння гелікоптерних гвинтів, зведене до уповільненого звуку; можливо, перехрещення поглядів Белламі та Шеймуса на їхніх повітряних жеребцях з поглядами в’єтконгівських дівчат у прицілах зенітних гармат; можливо, видовище того, як в’єтконгівські дикуни вмилися кров’ю, і то, схоже, була єдина доступна для них гігієнічна процедура; можливо, все це одразу змусило мене думати — якби у мене в руках була зброя, то я б теж міг узяти участь в старозавітній різні в’єтконгівців, які виглядали якщо й не точнісінько так, як я, то дуже схожими на мене. Вони були точно такі, як глядачі поряд зі мною, що сміялись і гукали, поки різноманітна американська зброя розпорошувала, шматувала і поливала кров’ю їхніх не-дуже-далеких сусідів. Я крутився в кріслі, повністю оговтавшись від заціпеніння. Хотів заплющити очі, але не міг, спроможний хіба що швидко блимнути кілька разів ще з попередньої сцени — єдиної, під час якої публіка сиділа зовсім тихо.
То була також єдина сцена, що я не бачив, як її знімали. Автор обійшовся без музики, агонія розгорталася під крики й протести Май, підкреслені сміхом, лайкою й кепкуванням в’єтконгівської четвірки. Без музики раптова тиша в залі стала ще чутнішою, і матері, що й не намагалися відвернути личка своїх дітей від патрання, рубання, стрілянини й обезголовлення, тепер затулили очі малюків своїми руками. На кадрах, знятих загальним планом з темного кутка посередині печери, звивався восьминіг з людей, гола Май намагалася вирватися з-під спин та кінцівок своїх напівголих ґвалтівників. Коли ми час від часу бачили проблиски її оголеного тіла, його переважно затуляли стратегічно розташовані руки, ноги та сідниці в’єтконгівців, і кольори плоті, багряної крові та їхнього обірваного чорно-брунатного одягу додавали цій сцені майже ренесансного забарвлення, збудивши у моїй пам’яті слабкий відгомін спогадів про заняття з історії мистецтв. Загальні плани чергувалися з надзвичайно близькими, на яких було побите обличчя Май, скривавлений ніс та кричущий рот, одне око набрякло так, що зовсім заплющилося. Найдовший кадр усього фільму був присвячений цьому обличчю, воно заповнило весь екран — розплющене око божевільно крутиться в очниці, кров бризкає на губи, поки вона кричить: