«Ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма!».
Я аж зіщулився, і коли нарешті кадр перемкнувся і ми побачили цих червоношкірих демонів очима Май — обличчя розпашілі й червоні від домашнього рисового вина, на вишкірених зубах кірка від лишаю, косі очі закочені в екстазі, — всередині глядачів могло кипіти лише одне почуття, бажання їх повного й остаточного винищення. Це Автор і зробив далі, в жахливому фіналі близького бою, який також міг слугувати медичним школам за навчальний фільм з анатомічних розтинів.
На останньому кадрі фільму, де Денні Бой сидить у відчинених дверях гелікоптера, що повільно підноситься в чисті сині небеса, і ридає, дивлячись на свою роз’ятрену війною батьківщину, дорогою до країни, де в жінок з грудей тече не молоко, а молочні коктейлі (так йому сказали вояки), я мусив визнати талант Автора — так можна шанувати технічний геній майстра-зброяра. Він скував прекрасну і жахливу річ, для одних — п’янку´, для інших — смертельну, творіння, що мало на меті лише знищення. Коли екраном покотилися титри, я відчув дотик сорому за свою причетність до цієї темної роботи, однак і гордість за той внесок, що в неї зробила моя масовка. Вони дістали нешляхетні ролі, однак вклалися в них з усією можливою шляхетністю. Там були мої чотири ветерани — ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 1, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 2, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 3 і ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 4, разом з іншими, тими, хто дебютував на екрані в таких ролях: ВІДЧАЙДУШНИЙ СЕЛЯНИН, МЕРТВА ДІВЧИНА, КУЛЬГАВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ПРОДАЖНИЙ ОФІЦЕР, ГАРНЕНЬКА МЕДСЕСТРА, СЛІПИЙ ЖЕБРАК, СУМНИЙ БІЖЕНЕЦЬ, ЗЛИЙ ПОСАДОВЕЦЬ, ЗАПЛАКАНА ВДОВА, СТУДЕНТ-ІДЕАЛІСТ, НІЖНА ШЛЬОНДРА і БОЖЕВІЛЬНИЙ У БОРДЕЛІ. Та пишався я не лише своїми людьми. Там були всі ті колеги, що присвятили себе роботі за лаштунками, як Гаррі. Його напевно мали б номінувати на «Оскара» за фантастично детальні декорації, і цю неймовірну роботу не затьмарював навіть невеликий інцидент — Гаррі найняв місцевого майстра, щоб той облаштував фінальну сцену справжніми тілами з цвинтаря поблизу. Коли жандарми прийшли його заарештовувати, він зі щирим каяттям мовив: «Я не подумав, що це незаконно, офіцери». Негайне повернення тіл до їхніх могил та істотна сума, внесена Автором на користь благодійної організації поліції, інакше відомої як місцевий бордель, допомогли владнати ситуацію. Побачивши ім’я Вайолет як помічника режисера, я скривився, однак погодився з тим, що вона мала право йти в ієрархії титрів переді мною. Я з теплом згадував безкінечну підтримку наших майстрів, відданість і піклування медичної команди та ефективність щоденних перевезень, забезпечених водіями, хоча, якщо чесно, мої послуги були дещо вагоміші за перераховані вище. Визнаю`, можливо, мої двокультурні та двомовні навички були не такі унікальні, як уміння тренера, що навчив різних команд і трюків милого безпородного песика, який грав собаку, підібраного «зеленими беретами» й у титрах проходив як ПЕС СМІТТІ, чи дресувальника екзотичних тварин, який прилетів чартерним рейсом з сердитою бенгальською тигрицею в клітці (ЛІЛІ) та забезпечив покірність слонів на майданчику, ЕББОТА ТА КОСТЕЛЛО. Так, я захоплювався тим, як жваво й швидко працювали прачки (ДЕЛІЯ, МАРІБЕЛЬ, КОРАЗОН і так далі) — та чи заслужили вони місця в титрах переді мною? Імена прачок усе розгортались у списку, й тільки подяки мерові, членам міської ради, голові туристичного бюро, збройним силам Філіппін і першій леді Імельді Маркос та президентові Фердинанду Маркосу змусили мене усвідомити, що мого імені там не буде взагалі.
Коли саундтрек і титри закінчилися, моє скупе визнання таланту Автора поступилося місцем кипінню вбивчого гніву. Він не зміг позбутися мене в реальності, але вдало вбив мене у творчості, привів до забуття, що ставало мені все ближчим. Поки ми виходили з кінотеатру, я все ще кипів, бо мої емоції були гарячіші за цю теплу ніч.
— Що скажеш? — спитав я Бона, тихого після фільму, як завжди. Він підпалив сигарету і помахом руки покликав таксі. — Ну, то що скажеш?
Нарешті Бон подивився на мене, із сумішшю жалю та розчарування.
— Ти хотів переконатися, що нас покажуть добре, — сказав він. — Але ми навіть людьми там не були.
Таксі заторохтіло до узбіччя.
— То ти тепер кінокритик? — спитав я.
— Це просто моя думка, розумнику, — відповів він, сідаючи до автомобіля. — Що я можу розуміти?