— Ось вони, — сказав Клод. — Останні чоловіки збройних сил В’єтнамської Республіки.
Можливо, ті фотографії, що їх я бачив у кабінеті Генерала, були зроблені в кращі часи, однак ті суворі борці за свободу мало скидалися на цих виснажених вояків. Чисто виголені чоловіки на світлинах були вбрані в камуфляж для джунглів, бойові чоботи та берети, мали червоні шалики на шиях і стояли струнко в сонячному світлі, що пробивалося крізь листя. Та замість чобіт і камуфляжу, на цих людях були гумові сандалії, чорні сорочки та штани. Заміть червоних шаликів, легендарної емблеми рейнджерів, були картаті селянські хустки. Замість беретів — крислаті капелюхи волоцюг. Колись чисті щоки були неголені, волосся сплутане й нестрижене. Колись ясні та сяйливі очі тепер припали пилом, наче вугілля. Кожен мав АК-47 з характерним ріжком, і ця культова річ у поєднанні з усім іншим створювала незвичне видовище.
— Чому вони схожі на в’єтконгівців? — спитав сивий капітан.
Не тільки партизани скидалися на своїх старих ворогів, як ми дізналися, коли десяток вояків повели нас до хатини їхнього командира. На тонкій смужці ґанку стояв стрункий чоловік, освітлений зі спини голою електричною лампочкою.
— Хіба ж це не… — почав Бон і зупинився, усвідомивши абсурдність свого питання.
— Усі так кажуть, — відповів йому Клод.
Адмірал підняв руку, вітаючись з нами, і усміхнувся знайомою, дядьківською посмішкою. У нього було сухорляве, майже красиве обличчя з гострими рисами — класичний образ вченого чи мандарина. Волосся було сиве, але не біле, коротко стрижене, трохи рідше на маківці. Найпомітнішою рисою була тонка борідка, охайна й доглянута, як годиться для чоловіка середнього віку — не рідкий юнацький безлад і не довгий, закручений пучок старого.
— Ласкаво просимо, — мовив адмірал, і навіть у м’якій інтонації його голосу я почув відгомін тієї плівки, на якій був записаний спокійний і витончений голос Го Ші Міна. — Ви мали втомитися після далекої подорожі. Прошу, заходьте, приєднуйтеся до мене.
Як і Го Ші Мін, адмірал називав себе Дядьком. Як і Го Ші Мін, він вбирався дуже просто, його чорна сорочка та штани були такі ж, як вбрання його партизанів. І, як і Го Ші Мін, він обставив свою штаб-квартиру скромно й інтелігентно. Ми сиділи босоніж на очеретяних рогожках у єдиній у хатинці кімнаті, дещо збентежені такою моторошною подібністю. Наш привид мусив спати на голій підлозі, бо ліжка ніде не було видно. Уздовж однієї стіни вишикувалися бамбукові полиці, біля іншої стояв простий бамбуковий стіл та стілець. За вечерею, поки ми пили Генералове віскі, адмірал розпитував нас про роки, проведені в Америці, а ми й собі запитали його про те, як його закинуло в ці хащі. Він усміхнувся, струсив попіл у попільничку, зроблену з половини шкаралупи кокосового горіха.
— В останній день війни я командував транспортним кораблем, повним моряків, солдатів, поліцаїв і цивільних, урятованих з пристані. Я міг би пливти до сьомого флоту, як і чимало моїх товаришів-капітанів. Однак американці вже зраджували нас раніше, і якби поплив до них, я не міг би сподіватися на те, що знову зможу битися. З американцями я покінчив. Тепер, коли їхню білу расу переможено, вони лишали Азію жовтій расі. Тож я поплив до Таїланду. Тут у мене були друзі, і я знав, що вони прихистять нас. Їм не було куди подітися, на відміну від американців. Тайці готові були битися з комунізмом, бо він тиснув на них на кордоні з Камбоджею. Лаос теж скоро мав упасти. Як бачите, мене не так, як багатьох наших земляків, цікавила можливість врятуватися… — Тут адмірал зупинився і знову всміхнувся, а жоден з нас не потребував нагадування про те, що ми належали саме до цих земляків. — Бог уже врятував мене. Я не мав потреби бути врятованим американцями. Перед своїми людьми на кораблі я присягнув, що ми продовжимо битися — місяцями, роками, десятиліттями, як буде потрібно. Якби ми подивилися на нашу боротьбу Божими очима, то побачили б, що часу взагалі немає.
— Отже, Дядьку, — мовив Бон, — ви вважаєте, що в нас справді є шанс?