Перш ніж відповісти, адмірал погладив свою борідку.
— Сину мій, — сказав він, не припиняючи гладити її, — згадай Ісуса і те, як християнство почалося з нього, його апостолів, їхньої віри та Слова Божого. Ми схожі на цих істинних вірян. У нас у цьому таборі є дві сотні апостолів, радіостанція, що транслює слово свободи на нашу поневолену батьківщину, та зброя. Ми маємо те, чого ніколи не мав Ісус з його апостолами, але їхня віра в нас є, і не найменша, а навпаки. Бог на нашому боці.
Бон підпалив ще одну сигарету.
— Ісус помер, — мовив він. — І апостоли теж.
— І ми помремо, — сказав беземоційний лейтенант. Попри зміст його слів, а може, саме через цей зміст його вимова та поведінка лишалися позбавленими емоцій. — Не те, щоб це було так уже погано.
— Я не кажу, що ви помрете під час цієї місії, — сказав адмірал. — Колись — беззаперечно так. Але якщо ви помрете під час місії, знайте, що ті, кого ви врятували, будуть вам вдячні, так само як люди, врятовані апостолами, вдячні їм.
— Чимало з тих, кого вони врятували, не хотіли бути врятованими, Дядьку, — сказав на це Бон. — Саме тому вони й померли.
— Синку, — мовив адмірал, уже не посміхаючись. — Ти не схожий на вірянина.
— Якщо ви маєте на увазі того, хто вірить у релігію, чи антикомунізм, чи свободу, чи те, що позначається подібними гучними словами, то — ні, я не вірянин. Я вірив раніше, але вже не вірю. Мені начхати на порятунок кого завгодно, зокрема себе самого. Я просто хочу вбивати комуністів. Саме тому я той, хто вам потрібен.
— Це я переживу, — сказав адмірал.
Розділ 18
Два тижні ми звикали до погоди та своїх нових товаришів, серед яких виявилася трійця, яку я ніколи вже не очікував побачити. Ці лейтенанти тепер були бородаті й відростили волосся, якщо порівняти з тим вечором, коли ми з Боном та Маном зустріли їх у сайгонському провулку, де вони співали «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!», але вони були такі ж тупі, як тоді. Того дня, коли Сайгон упав, вони змогли дістатися до доків, а там застрибнули на борт корабля адмірала.
— Відтоді ми в Таїланді, — сказав лідер цієї трійці морпіхів.
Він усе життя провів у дельті Меконгу, як і його товариші, й на всіх трьох позначилося життя під сонцем, хоч і в різних відтінках. Його шкіра була темна, однак у другого морпіха — ще темніша, а в третього — найтемніша, подібна до чашки чорного чаю. Ми з Боном неохоче потиснули їм руки.
— Ми поведемо вас через кордон, — мовив темний морпіх. — Тож нам краще ставитися один до одного правильно.
Саме на нього я колись наставляв свого пістолета, та, відколи він вирішив не згадувати про це, я теж мовчав.
Усього в команді розвідки, що виходила на місію рано ввечері, було дванадцять вояків, на чолі з лаоським фермером і розвідником з хмонгів. Лаоський фермер вибору не мав. Люди адмірала викрали його під час попередньої розвідки, і тепер він був нашим провідником, зважаючи на знання землі, якою ми подорожували. Він не говорив в’єтнамською, однак хмонг говорив і був нашим перекладачем. Навіть з відстані було помітно, що його очі — руїна, темна й розбита, наче вікна до покинутого палацу. Він вбирався в чорне, як усі ми, однак тільки на ньому був завеликий для нього вицвілий зелений берет, який сповзав йому на вуха та брови. За ним ішли двоє морпіхів, темний з АК-47, темніший зі слонобійним М-79, чиї куці гранати скидалися на короткі металеві ділдо. За морпіхами йшли беземоційний лейтенант і сивий капітан, які не змогли змусити себе взяти здобуті у ворога АК-47 і несли свої М-16. За ними — сухорлявий радіотелефоніст з пістолетом-кулеметом у руках та радіо PRC-25 на спині. Далі — схильний до філософії медик, на одному плечі — аптечка М-3, з другого звисає М-14, бо в розвідці всі повинні мати зброю. Ми з ним одразу порозумілися. Одного вечора, напоєного пахощами жасмину й марихуани, він спитав мене: «Окрім суму та горя, що насправді важке і нічого не важить?» Побачивши, що питання загнало мене в глухий кут, він сам відповів: «Нігілізм». Це і була його філософія. Далі йшов кремезний кулеметник з М-60, а тоді — ми з Боном, у мене АК-47, у Бона М-16. Останнім з команди був найтемніший морпіх з протитанковим гранатометом В-40.
Замість куленепробивних жилетів і шоломів кожного з нас захищало ламіноване зображення Діви Марії розміром з гаманець, яке ми мали носити на серці. Адмірал благословив нас цими дарами, коли ми йшли з табору, — для більшості з нас це було справжнє полегшення. Ми цілими днями обговорювали тактику, готували пайки та вивчали свій маршрут півднем Лаосу на мапі. Сюди в попередні розвідки ходили морпіхи, тут був дім лаоського фермера. Він стверджував, що контрабандисти постійно переходили кордон. Час від часу ми слухали «Радіо вільного В’єтнаму» — його команда працювала з бамбукової хижки поряд з хатиною адмірала. Звідти вони транслювали промови адмірала, читали статті, перекладені з газет, грали поп-пісні з реакційними настроями — фаворитами сезону були Джеймс Тейлор та Донна Саммер.