— Комуністи ненавидять пісні про любов, — сказав адмірал. — Вони не вірять у любов, у романтику, в розваги. Вони вважають, що люди мусять любити тільки революцію і свою країну. Але люди люблять пісні про любов, а ми служимо людям.
Радіохвилі несли ці любовні пісні, повні емоцій, через Лаос до нашої батьківщини. У мене в кишені лежав радіоприймач з навушниками, тож я міг слухати ці трансляції, що для мене були цінніші за зброю і за Діву Марію. Клод, що не вірив ні в неї, ні в будь-якого бога, по-своєму благословив нас, давши кожному п’ять, коли ми йшли.
— Удачі, — сказав він. — Туди й назад. Тихо й швидко.
«Легше сказати, аніж зробити», — подумав я і лишив цю думку при собі, хоча підозрюю, що багато хто з нашої команди міг думати так само. Клод відчув мою тривогу і стиснув моє плече.
— Бережи себе, друже. Якщо почнеться стрілянина, просто лягай. Нехай професіонали б’ються.
Його оцінка моїх здібностей була зворушлива і доволі точна. Він хотів уберегти мене, той, хто, як і Ман, навчив мене всього, що я знав про розвідку, про потаємне життя.
— Ми чекатимемо на ваше повернення, — сказав Клод.
— Скоро побачимося, — відповів я. Та й по всьому.
Ми рушили під срібним світлом місяця, підбадьорені оптимізмом, який зазвичай людина має на початку інтенсивного тренування, — тим гелієм, що заповнює легені й підносить тебе. Тоді, за годину, ми вже ледве тяглися, принаймні я ледве тягнувся, гелій весь вийшов і замість нього з’явилися перші натяки на втому, що поступово всотувалася в тіло, як вода, повільно скрапуючи, всотується в рушник. Через кілька годин ми прийшли до ставка і сивий капітан оголосив привал. Сидячи на березі осяяного місяцем ставка, витягнувши змучені ноги, я розібрав, що освітлені, розрізнені стрілки мого годинника вказують на першу годину ночі. Мої власні руки здавалися мені такими ж відокремленими від тіла, як ці стрілки, бо вони прагнули лише тримати й пестити одну з сигарет з моєї нагрудної кишені, й від цього бажання вся моя нервова система здавалася наелектризованою. Бон, начебто позбавлений подібних бажань, сидів поряд зі мною і мовчки жував рисову кульку. Ставок смердів брудом і гнилими рослинами, на поверхні води в короні з пір’їн плавала мертва пташка розміром із зяблика.
— Кратер від бомби, — пробурмотів Бон.
Кратер був американським відбитком, знаком того, що ми вже в Лаосі. Йдучи на схід, ми пройшли ще чимало таких кратерів, іноді поодиноких, іноді групами, і мусили йти дуже обережно, щоб не спіткнутися об порубані рештки вирваних з коренем каєпутів, які від вибухів розкидало там і тут. Одного разу ми проходили поблизу селища і на берегах кратерів бачили сіті на стовпах, готові зануритися в уже зариблені ставки.
Ближче до світанку сивий капітан зупинив нашу ходу, в місці, де, як сказав фермер, жителі прикордонної зони бували нечасто. Ми влаштувалися на відпочинок на верхівці пагорба, розклали свої пончо під байдужими каєпутами і прикрилися сітчастими накидками з вплетеними пальмовими гілками. Я ліг головою на наплічник, у якому, крім моїх пайків, лежав «Азійський комунізм та східний спосіб знищення», запханий у фальшиве дно на той випадок, якщо він мені колись знову знадобиться. Двоє чи троє чергували змінами по три години, і мені не пощастило бути призначеним на одне з середніх чергувань. Я, здавалося, ледве встиг задрімати, прикривши голову краєм капелюха, коли кремезний кулеметник потрусив мене за плече і дихнув в обличчя страшенним, повним бактерій подихом, повідомляючи, що надійшла моя черга бути на посту. Сонце стояло високо в небі, і в горлі було сухо. У свій бінокль вдалині я бачив Меконг, коричневий ремінь на зеленому торсі землі. Бачив знаки оклику і питання, що на небі малював дим з ферм та цегелень. Бачив голоногих фермерів, що брели за своїми буйволами, які занурювали копита у брудну воду рисових плантацій. Бачив сільські дороги та шляхи, повні машин — на відстані здавалося, що вони рухалися повільно, наче черепахи з артритом. Бачив крихкий піщаник руїн стародавнього храму, зведеного колись уже занепалою расою, якою правила коронована голова забутого тирана, чиї порожні очі засліпила велич його імперії. Бачив усю землю, це оголене тіло, виставлене на сонце і зовсім не схоже на загадкове нічне створіння. І раптом мене охопило неймовірне бажання, з такою силою, що земля розпливлася перед очима і затремтіла, і я рівною мірою з подивом і жахом усвідомив, що ми взяли з собою всі життєво необхідні речі, та не взяли жодної краплини алкоголю.