— Треба йти, — сказав темний морпіх. — Зараз ніхто не прийде, але коли буде світло — прийдуть.
Сивий капітан не відповів.
— Ви мене чули?
Сивий капітан сказав «так».
— То робіть що-небудь. До ранку ми мусимо бути якнайдалі звідси.
Сивий капітан наказав поховати лейтенанта. Коли темний морпіх завважив, що це буде надто довго, капітан віддав наказ взяти тіло з нами. Амуніцію лейтенанта ми розділили поміж собою, наплічника віддали лаоському фермерові, а темний морпіх узяв його М-16. Кремезний кулеметник віддав свій М-60 темнішому морпіхові й забрав тіло лейтенанта. Ми вже збиралися рушати, коли кулеметник спитав:
— А де його нога?
Темний морпіх увімкнув ліхтарика. Нога була подана на салаті з рубаної папороті, м’ясо було пошматоване, на ньому досі висіли шматки чорної тканини, а з дірки у плоті визирала біла кістка.
— Де ступня? — спитав темний морпіх.
— Гадаю, її відірвало, — відповів медик-філософ.
Шматки рожевої плоті, шкіри і тканини висіли на папороті й уже бриніли мурахами. Темний морпіх підібрав ногу, а коли подивився на нас, мене побачив першим.
— Вона вся твоя, — сказав він і жбурнув ногу мені.
Я думав відмовитися, але хтось мусив її нести. «Пам’ятай, ти не половина ні від чого — в тобі все подвійне!» Якщо хтось мав це робити, то і я міг. То був лише шмат м’яса на кістці, плоть, липка від крові й жорстка від налиплого бруду. Коли я взяв її й струсив з неї мурах, виявилося, що вона трохи важча за мій АК-47, бо відірвана від невеликого чоловіка. Сивий капітан наказав виходити, і я пішов слідом за кремезним кулеметником, що перекинув лейтенанта через плече. Сорочка лейтенанта закотилася на спині, й відкрита смуга плоті під місяцем здавалася блакитною.
Я ніс його ногу в одній руці, другу поклав на ремінь АК-47, що висів на плечі, й вага ноги людини видавалася значно більшою за вагу всього тіла. Я ніс ногу, відставивши якомога далі від себе, а вона ставала дедалі важчою, наче та Біблія, що її мій батько змусив мене тримати перед усім класом на простягнутій руці, на знак покарання за якийсь гріх. Я досі ніс із собою цей спогад, як і спогад про тіло батька в труні, таке ж біле, як кістка, що випирала з ноги беземоційного лейтенанта. Балачки пастви в церкві досі дзижчали у моїх вухах. Я дізнався про смерть батька, коли його диякон зателефонував мені в штаб поліції.
— Звідки у вас мій номер? — спитав я.
Виявилося, що він був серед батькових паперів, на столі. Я тоді подивився на документ на власному столі, таємне розслідування цілком невизначної події минулого, 1968 року, коли американський загін відновлював порядок у майже закинутому селищі поблизу Куангая. Стративши всіх буйволів, свиней та собак і зґвалтувавши гуртом чотирьох дівчат, солдати зібрали їх, а також п’ятнадцять жінок, дітей і старих людей на сільській площі й стріляли в них, доки не повбивали, згідно зі свідченнями одного рядового, що згодом розкаявся. Доповідь керівника загону свідчила, що його люди вбили дев’ятнадцятьох в’єтконгівців, хоча зброї, крім лопат, заступів, арбалета і мушкета не знайшли.
— У мене немає часу, — сказав я.
— Для вас це важливо, — мовив диякон.
— Чому важливо? — спитав я.
Після довгої паузи диякон сказав:
— Ви були важливі для нього, а він — для вас.
Тоді я зрозумів, без зайвих слів, що диякон знав, ким був мій батько.
Ми закінчили перехід за дві години, той самий час, що знадобився на поховальну месу по моєму батькові. У яру, де ми зупинилися і де я подряпав обличчя лозою бугенвілеї, дзюркотів струмок. Я поклав ногу на землю, а морпіхи почали копати неглибоку могилу. Моя рука була липка від крові, і я схилився біля струмка, щоб вимити її в холодній воді. Коли морпіхи закінчили, моя рука була вже суха, а на видноколі з’явився слабкий відблиск рожевого світла. Сивий капітан розгорнув лейтенантову накидку з пальмовими гілками, кремезний кулеметник опустив на неї тіло. Тільки тоді я усвідомив, що мені знову доведеться заплямувати руки кров’ю. Я підняв ногу і поклав її на місце. У рожевому світлі побачив його розплющені очі, провислий рот і досі чув його верещання. Сивий капітан закрив йому очі й рота, загорнув тіло в накидку, але коли вони з кулеметником підняли тіло, нога вислизнула. Я вже витирав липку руку об штани, але не мав вибору, довелося знову підняти ногу. Коли вони опустили тіло в могилу, я схилився і запхнув її під накидку, під його коліно. Блискучі хробаки вже виповзали з землі, коли я допомагав закидати могилу землею. Її глибини вистачало, щоб прикрити наші сліди на день-два, поки тварини не викопають тіло і не з’їдять його.