— От мені цікаво, — сказав Сонні, сівши навпочіпки поряд зі мною, поки я стояв біля могили на колінах, — лейтенант вештатиметься тут з однією ногою чи з двома? І чи будуть у нього з очей випадати хробаки?
— Це точно, — мовив огрядний майор, чия голова стирчала з могили, коли він звертався до мене. — Дивовижно, якої форми може набути привид. Чому я тут цілий, окрім цієї дірки в голові, а не огидне місиво кісток та м’яса? Скажіть мені, капітане. Ви ж усе про все знаєте, чи не так?
Я б відповів, якби міг, але це було важко, зважаючи на те, що я відчував, наче в моїй голові теж діра.
День минув, нас не викрили, і пізно ввечері, після короткого переходу, ми дійшли до берега Меконгу, що блищав у світлі місяця. Десь на другому боці на мене чекали ви, Коменданте, разом з безликим комісаром. Я тоді про це не знав, однак важко було не передчувати наближення чогось, знімаючи з себе п’явок, які чіплялися до нас з упертістю поганих спогадів. Ми несли їх на собі, не знаючи того, поки лаоський фермер не зняв зі своєї щиколотки звивистого чорного пальця. Витягаючи з себе малого монстра, що впився в мою ногу, я не міг не прагнути, щоб Лана була так прив’язана до мене. Сухорлявий радіотелефоніст зв’язався з табором, і поки сивий капітан доповідав адміралові, морпіхи ще раз показали, що на щось годяться, спорудивши пліт із бамбукових стовбурів, зв’язаних ліанами. Четверо чоловіків могли переправитися на ньому через річку за допомогою імпровізованих весел, теж з бамбуку. Перша команда, в особі темнішого морпіха, тягнула з собою мотузку, що, прив’язана до дерев на кожному боці, мала скерувати його назад з плотом. Потрібно було чотири рейди, щоб перевезти всіх нас, і перша група рушила ще до півночі: темніший морпіх, розвідник-хмонг, кремезний кулеметник і темний морпіх. Решта розсіялася по берегу, присіла навпочіпки під накидками з листя, спинами до річки, цілячись у густий ліс.
За півгодини темніший морпіх повернувся з плотом. Ще троє попливли з ним — лаоський фермер, найтемніший морпіх і медик-філософ, який над могилою беземоційного лейтенанта прочитав щось на кшталт молитви: «Усі, що живуть, умирають. Не вмирають лише мертві». «І що це, чорт забирай, має означати?» — спитав темний морпіх. Я знав, що це значить. Моя мати не помирала, бо вона була мертва. Мій батько теж не помирав, бо був мертвий, однак я, сидячи на цьому березі, помирав, бо ще не вмер.
— А ми тоді що? — спитали Сонні та огрядний майор. — Помираємо чи вже мертві?
Я здригнувся і пильно вдивився в темряву лісу, по лінії своєї зброї. Там, серед зачарованих дерев, я побачив інших привидів. Привидів людей та привидів тварин, привидів рослин та привидів комах, духів мертвих тигрів, і кажанів, і цикад, і гобгоблінів, рослинний та тваринний світи, що переплелися й у потойбіччі теж. Весь ліс мерехтів кривлянням смерті, комедіанта, та життя, серйозного чоловіка, — цього дуету, що ніколи не розлучиться. Жити означало терпіти переслідування неминучості власного розпаду, а бути мертвим — терпіти пам’ять про своє життя.
— Гей, твоя черга, — просичав сивий капітан.
Певно, минуло ще півгодини. Пліт знову проскрипів, ударившись об берег, притягнутий за мотузку темнішим морпіхом. Ми з Боном встали, разом з Сонні та огрядним майором, готовими піти за мною через річку. Пам’ятаю її білий шум, біль у колінах і вагу зброї в руках. Пам’ятаю несправедливість того, що моя мати ніколи не приходила до мене після смерті, байдуже, скільки разів я її кликав, на відміну від Сонні та огрядного майора, яких я нестиму з собою довіку. Пам’ятаю, що на березі жоден з нас не був схожий на людину — накидки з листя, розмальовані чорним обличчя, зброя, здобута зі світу мінералів. Пам’ятаю, як сивий капітан сказав: «Бери весло» і кинув його в мене, саме перед тим, як біля мого вуха щось просвистіло і голова капітана розкололася, випускаючи свій жовток. Щось м’яке і мокре пристало до моєї щоки, і обома сторонами річки прокотився грім. Той берег вкрився гарячими спалахами, повітря розірвали вибухи гранат. Темний морпіх зробив крок убік, коли пущена реактивна граната зі свистом пролетіла повз мене й ударилася в пліт, пошматувавши його стовпом вогню й іскор, скинувши морпіха на мілководдя біля берега, де він лежав і кричав, не зовсім мертвий.