Не турбуючись про те, щоб знову накрити тканиною банку, він налив собі ще випити.
— Непорозуміння — один зі способів охарактеризувати те, чому деякі полонені вважають, що їх погано годують. Звісно ж, я знаю, що вони страждають, але ми всі страждали. І мусимо страждати й далі. Ця країна зцілюється, і це триватиме довше за саму війну. Однак цих полонених цікавлять лише власні страждання. Вони не зважають на те, через що пройшла наша сторона. Я не можу змусити їх зрозуміти, що вони отримують більше калорій на день, аніж солдат революції під час війни, аніж селяни в таборах для біженців. Вони вважають себе жертвами, замість того щоб перевиховуватися. Ця впертість показує, скільки ще їх треба перевиховувати. Хоч ви й норовистий, та все ж значно випереджаєте їх. Тут я згоден з комісаром щодо вашого перевиховання. Я саме нещодавно з ним говорив про вас. Він дуже толерантний до вас. Навіть не проти того, що ви звете його безликим чоловіком. Ні, я розумію, ви не дражнитеся, просто описуєте, як є, але він доволі чутливий щодо свого… стану. Хто б не був? Він хоче зустрітися з вами сьогодні ввечері. Це справжня честь. Жоден полонений ще не зустрічався з ним особисто, хоч ви й не полонений. Він хоче прояснити з вами певні питання.
— Які питання? — запитав я.
Ми обидва глянули на мій рукопис. Аркуші були зібрані в охайний стос на бамбуковому столі, придавлені камінцем, усі 376 сторінок, написані при світлі ґноту в мисці з олією. Комендант постукав по аркушах середнім пальцем, якому бракувало кінчика.
— Які питання? — сказав він. — З чого б почати? О, вечеря.
У дверях з’явився з бамбуковою тацею охоронець, ще хлопчик з хворобливо жовтим відтінком шкіри. Охоронці вони були чи полонені, чоловіки в цьому таборі здебільшого мали саме таку жовту шкіру — або ж хворого, гнилого відтінку зеленого, або ж хворого, смертного відтінку сірого. Відповідальні за таку кольорову гаму були тропічні хвороби й шкідливе харчування.
— Що це?
— Лісовий голуб, суп з маніока, смажена капуста та рис, сер.
Смажені ніжки й грудка лісового голуба змусили мене залитися слиною, бо до мого щоденного раціону входив лише варений маніок. Навіть коли я помирав з голоду, маніок доводилося силою пхати до рота, а тоді він цементувався на стінках шлунка і сміявся з моїх спроб його перетравити. Харчування тільки маніоком було неприємне не лише на смак, гастроентерологічні перспективи теж були неприємні, бо в результаті виходила або болюча і тверда цеглина, або її вибухова рідка протилежність. Як наслідок, запалена піранья ануса постійно гризла мій зад. Я відчайдушно намагався привчити свої кишки до розкладу, знаючи, що охоронець винесе коробку для патронів, призначену для цього, о восьмій, однак сплутаний пожежний шланг моїх нутрощів випорожнювався, коли хотів, часто саме після того, як охоронець повертався з порожньою бляшанкою. Тоді її рідкий і твердий вміст переброджував більшу частину дня і ночі — гидка суміш, від якої бляшанка проржавіла наскрізь. Однак я не мав права скаржитися, як мені сказав охоронець з дитячою пикою.
— Ніхто не виносить щодня моє лайно, — казав він, дивлячись на мене в щілину в залізних дверях. — А тебе обслуговують, хіба що зад тобі не витирають. Що скажеш на це?
— Дякую, сер.
Я не міг називати охоронців товаришами, бо комендант вимагав, щоб моя історія лишалася таємницею, щоб ніхто її не розкрив.
— Комісар наказав, щоб захистити вас, — сказав мені комендант. — В’язні вб’ють вас, якщо розкриють вашу таємницю.
Тож це знали лише комісар і комендант, що з часом почав викликати в мене котячі відчуття залежності й відрази водночас. Він змушував мене переписувати зізнання, постійно викреслюючи слова своїм синім олівцем. Але в чому я зізнавався? Я не зробив нічого поганого, крім того що піддався західному впливові. Втім, комендант був правий. Я був норовистий, бо ж цілком міг скоротити термін свого перебування тут, написавши те, чого він від мене хотів. «Хай живе партія і держава. Ідіть за славним прикладом Го Ші Міна. Розбудовуймо прекрасне й досконале суспільство!». Я вірив в ці слогани, але не міг змусити себе їх записувати. Я міг сказати, що отруєний Заходом, але не міг написати це на папері. Лишити ці кліше на папері здавалося таким само злочином, як убити людину, — я міг це визнати, а не зізнатися, бо вбивства Сонні та огрядного майора в комендантових очах злочинами не були. Однак, визнавши те, що для когось буде злочином, я не міг доповнити ці вчинки ще й описуючи їх.