Комендант подивився на свого наручного годинника, що колись був моїм.
— Він на нас чекає.
Ми вийшли з помешкань коменданта, пройшли повз бараки охорони до невеликої долини, що розділяла два пагорби. Моя ізоляційна камера містилася саме тут, одна з десятка цегляних печей, де нас тушкували у власному соку і де полонені вистукували повідомлення олов’яними чашками по стінах. Вони розробили свій простий код спілкування і доволі скоро навчили й мене. Серед того, що я дізнався, було те, як вони мене поважають. Моя героїчна репутація походила здебільшого від Бона, що часто передавав мені привіт через сусідів. Він разом з ними вірив, що мене виокремили й ізолювали через моє палке республіканство та роботу в спецслужбі. Вони звинувачували комісара в тому, як складалася моя доля, бо ж це він стояв на чолі табору, і про це знали всі, зокрема комендант. Мої сусіди бачили комісара зблизька на щотижневих політичних лекціях, і видовище це було страшне. Хтось проклинав його і радів його стражданням. Однак в інших ця безликість викликала повагу, як знак його відданості та жертви, навіть якщо принесена вона була тій справі, яку бранці зневажали. Охоронці теж говорили про безликого комісара з сумішшю жаху, страху та поваги й ніколи не глузували. З комісара не можна глузувати, навіть його товаришам, бо ніколи не знаєш, коли один з них може доповісти про таке антиреволюційне мислення.
Я розумів, що моє тимчасове утримання в цих маргінальних умовах необхідне, бо революція мусить бути пильна, але я не розумів і сподівався, що комісар зможе мені це пояснити, чому охоронці боялися його, чому взагалі революціонери боялися одне одного.
— Чи ж ми не товариші? — питав я коменданта на одній з ранніх зустрічей.
— Так, — відповів він, — але не всі товариші досягли одного рівня ідеологічної свідомості. Хоча я й не надто радію тому, що мені доводиться шукати схвалення комісара з певних питань, визнаю, що він знає теорію марксизму-ленінізму та ідеї Го Ші Міна значно краще за мене. Я не вчений, на відміну від нього. Такі люди ведуть нас до справді безкласового суспільства. Однак ми викорінили не всі елементи антиреволюційного мислення і не повинні пробачати антиреволюційних помилок. Ми мусимо бути пильні, навіть одне з одним, але переважно — з самими собою. Проведений у печері час навчив мене, що найважливішу боротьбу не на життя, а на смерть ми ведемо з собою. Іноземні загарбники можуть вбити моє тіло, однак тільки я можу вбити свій дух. Цю науку слід закарбувати в серці, саме тому ми даємо вам на це стільки часу.
Поки ми піднімалися схилом до квартири комісара, мені здалося, що я вже витратив на цю науку забагато часу. Ми зупинилися біля сходів, що вели на його балкон, де на нас уже чекали охоронець з дитячою пикою та ще троє його товаришів.
— Тепер головний над вами комісар, — сказав комендант, похмуро вивчаючи мене з голови до п’ят. — Скажу чесно. Він бачить у вас значно більший потенціал, аніж я. Ви залежні від такого соціального зла, як алкоголь, проституція та жовта музика. Ви пишете в неприйнятній, контрреволюційній манері. На вас лежить відповідальність за смерті товариша Бру та Годинникаря. Ви навіть не змогли зіпсувати той фільм, який ображає нас і показує в невигідному світлі. Якби все залежало тільки від мене, я б відправив вас у поля до остаточного зцілення. Якщо з комісаром у вас нічого не вийде, я можу це зробити. Не забувайте.
— Не забуду, — сказав я. І знаючи, що я досі не вибрався з-під його влади, додав: — Дякую, Товаришу Коменданте, за все, що ви для мене зробили. Знаю, через своє зізнання я здаюся вам реакціонером, але дуже прошу, повірте, якщо я кажу, що чимало дізнався під вашою опікою та критикою.
(Врешті-решт, так воно й було.) Моя вдячність пом’якшила коменданта.
— Дозвольте дати вам пораду, — сказав він. — Полонені говорять мені те, що, на їхню думку, я хочу від них почути, але не розуміють, що я хочу чути щирі думки. Хіба не в цьому полягає освіта? Зробити так, щоб учень щиро говорив те, що хоче почути вчитель? Не забувайте про це.
З цими словами комендант розвернувся і пішов униз схилом, людина з винятково стрункою поставою.
— Комісар чекає, — мовив охоронець з дитячою пикою. — Ходімо.
Я зібрав те, що від мене лишилося. Нині я на три чверті був тим, ким був раніше, за шкалою коменданта, вироблений у США і забраний з південної лікарні. Комендант був одержимий своєю вагою та закоханий у статистичну точність ваг. Шляхом точного вивчення випорожнень, зібраних і в охоронців, і в полонених, зокрема моїх, комендант підрахував, що колективні кишки табору видавали близько шестисот кілограмів відходів на день. Полонені збирали й несли відходи в руках на поля, де ними удобрювали землю. Така фекальна точність була необхідна для наукового дослідження сільськогосподарського виробництва. Навіть зараз, піднімаючись сходами перед охоронцями і стукаючи у двері комісара, я відчував, як фабрика моїх нутрощів переробляє лісового голуба на тверду цеглину, з допомогою якої завтра будуватиметься революція.