— Дім переоцінюють, — сказав він.
Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непогані стосунки, а брати та сестри обачно відверталися, коли йшлося про його революційні симпатії. Чимало родин у ті часи розколювалося, хтось бився за Північ, хтось — за Південь, хтось відстоював комунізм, а хтось — націоналізм. Однак, попри всі розколи, всі вважали себе патріотами і відстоювали країну, до якої належали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:
— До Америки теж.
— Можливо, — відповів я. — Але я народився не там, а тут.
Вийшовши з базиліки, ми попрощалися — по- справжньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.
— Залишаю тобі свої платівки й книжки, — сказав я. — Знаю, вони тобі завжди подобалися.
— Дякую, — сказав він, міцно стиснувши мені руку. — І щасти тобі.
— Коли я повернуся додому? — спитав я.
Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:
— Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.
І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав лише, що в нього на думці дещо більше за порожні слова на прапорах, які майоріли вздовж бульвару до президентського палацу, що раніше того ж місяця обстріляв пілот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІСТАМ! НІ — КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ — КОАЛІЦІЙНОМУ УРЯДУ! НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту під дашком, однак перш ніж ми доїхали до палацу, Генерал нарешті звернув прямо на вулицю Пастера — до аеропорту. Десь далеко нерівним стакато стріляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув міномет, Дук почав скиглити у матері на руках.
— Тихо, любий, — сказала вона. — Ми їдемо у подорож.
Бон попестив м’яке волосся сина і спитав:
— Чи побачимо ми колись ці вулиці знову?
Я відповів:
— Мусимо вірити, що побачимо, правда ж?
Бон обійняв мене за плечі, і ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурі будівлі, позираючи на нас світлом і поглядами з-поза завіс та віконниць. Ми вдихали з повітрям суміш запахів: вугілля та жасмин, гнилі фрукти й евкаліпт, бензин та аміак — відрижка погано промитого нутра міста. Коли ми вже під’їжджали до аеропорту, над нами проревіла хрестоподібна тінь літака, без жодного вогника. На воротах голчасті мотки колючого дроту провисали з розчарованістю кризи середнього віку. За дротом чекав загін похмурих військових поліцаїв з молодим лейтенантом на чолі — гвинтівки в руках, на поясі висять палиці. Серце забилося в грудях, коли лейтенант наблизився до «сітроена» Генерала, схилився до вікна водія, щоб обмінятися кількома словами, тоді подивився у мій бік, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацією я відстежив лейтенанта до халупи біля каналу, в якій він мешкав з дружиною, трьома дітьми, батьками та родичами дружини, і всі вони залежали від його платні, якої не вистачало, щоб прогодувати і половину з них. Саме так, здебільшого, і складалася доля молодих офіцерів, однак того дня на минулому тижні моїм завданням було дізнатися, що за людина зліплена з такої вбогої глини. Напіводягнений лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке з ним ділили дружина й діти, і мав вигляд загнаного в куток політичного в’язня, якого щойно кинули в клітку з тиграми — підозрілий, трохи переляканий, але ще не зламаний фізично.
— Ви хочете, щоб я вдарив свою країну ножем у спину, — сказав він рівним голосом, тримаючи в руці незапалену сигарету, яку я йому дав. — Хочете заплатити мені, щоб я дав боягузам і зрадникам утекти. Хочете, щоб я сказав своїм людям зробити те ж саме.
— Я не ображатиму вас, прикидаючись, що це не так, — сказав я, переважно заради присяжних — його дружини, батьків та рідні, які сиділи, стояли чи присіли навпочіпки в тісних стінах хатинки, що пітніла під жерстяним дахом. Голод підкреслив їхні вилиці, я бачив такі у моєї матері, яка так настраждалася через мене. — Я шаную вас, лейтенанте, — сказав я, і то була правда. — Ви чесний чоловік, а чесного чоловіка важко знайти, коли чоловікам треба годувати родину. Найменше, що я можу для вас зробити, — запропонувати вам три тисячі доларів.
То була місячна зарплата всієї його чоти. Дружина лейтенанта зіграла свою роль і попросила десять тисяч. Зрештою ми зійшлися на п’яти, половину я заплатив тоді, другу половину мав віддати в аеропорту. Коли мій автобус проїздив повз нього, він вихопив з моїх рук конверта з готівкою і зміряв мене таким саме поглядом, як і агентка комуністів, коли я витягнув список імен з її рота. Хоча він і міг застрелити мене чи не пропустити нас, він зробив те, що зробила б, як я і думав, кожна чесна людина, змушена взяти хабара. Він пропустив нас усіх, тримаючись за свою частину угоди, наче за останній фіговий листок гідності. Я відвів очі від його приниження. Якби (дозвольте мені трохи порозважати) південна армія набирала лише таких, як він, вона перемогла б. Зізнаюсь, я захоплювався ним, хоч він і був мені ворогом. Завжди краще захоплюватись найкращими серед ворогів, аніж найгіршими серед друзів, чи не так, Коменданте?