Тоді я оплакав себе, і сльози під пов’язкою несподівано змили пил з очей мого розуму, достатньо для того, щоб я усвідомив, що не осліп. Очі мого розуму бачили, і бачили вони огрядного майора та Сонні, що кружляли навколо мене, поки я лежав на матраці.
— Як ти опинився тут, де твій найкращий друг та побратим спостерігає, як ти помираєш? — спитав огрядний майор. — Тобі не здається, що твоє життя пішло б іншим шляхом, якби ти мене не вбив?
— Не кажучи вже про мене, — додав Сонні. — Ти знаєш, що Софія досі плаче за мною? Я намагався навідатися до неї, заспокоїти, але вона мене не бачить. А от ти бачиш постійно, хоча я сам волів би не бачити тебе. Але мушу сказати, що видовище, яке ти являєш собою тепер, мене тішить. Справедливість усе ж таки існує!
Я хотів відповісти на їхні звинувачення, сказати, що мій друг комісар усе пояснить, але навіть подумки занімів. Міг тільки застогнати, протестуючи, і це їх хіба що розсмішило.
Огрядний майор копнув мене в стегно і спитав:
— Бачиш, до чого довели твої інтриги?
Тоді копнув ще раз, сильніше, і я здригнувся, протестуючи. Він усе копав мене, а я здригався, доки не зрозумів, що це не огрядний майор, а хтось інший, кого я не бачу, пхає мою ногу п’ятою. Я відчув, що двері знову зачинилися. Хтось увійшов, і я того не знав, чи він весь час був тут і щойно вийшов. Скільки часу минуло? Я не міг сказати напевно. Чи я заснув? Якщо так, то могло минути кілька годин, а може, й увесь день. Певно, саме тому я був голодний. Нарешті хоч щось у мені було чутно — хоча б стогін мого шлунка. Найголосніший у світі голос — голос змученого шлунка. Та й навіть так, цей голос був дуже тихий проти того розлюченого звіра, яким він міг ревти. Я не помирав з голоду, ще ні. Я просто хотів їсти, тіло повністю перетравило лісового голуба, що насправді виявився пацюком. Вони не збираються мене годувати? Чому зі мною так чинять? Що я йому зробив?
Я пам’ятав цей вид голоду. Я так часто відчував його в юні роки, навіть коли мати згодовувала мені три чверті нашої їжі, лишаючи для себе лише чверть.
— Я не голодна, — казала вона.
Коли я виріс достатньо, щоб бачити, що вона сама собі заперечує, я казав:
— Я теж не голодний, мамо.
Наша суперечка над тими вбогими порціями приводила до того, що ми пхали тарілки туди-сюди, аж поки її любов до мене не пересилювала моєї любові до неї, як завжди. З’їдаючи її порцію, я ковтав не тільки саму їжу, а й сіль та перець любові й гніву, приправи, міцніші й різкіші за цукор співчуття. «Чому ми голодували?» — ридав мій шлунок. Навіть тоді я розумів, що, якби багатії віддавали голодним лише миску рису, одні стали б менш багатими, та другі не голодували б. Якщо рішення було таке просте, чому в світі взагалі були голодні? Тільки через брак спочуття?
— Ні, — мовив Ман.
Як він вчив нас у навчальній групі, і в Біблії, і в «Капіталі» були відповіді. Саме лиш спочуття ніколи б не переконало багатих з радістю ділитися, а сильних — добровільно відмовлятися від влади. До цих неможливих речей приводили революції. Революція звільнила б нас усіх, бідних і багатих… Але Ман мав на увазі свободу для класів і колективів. Це не обов’язково означало, що окремі особистості стануть вільними. Ні, чимало революціонерів загинуло в тюрмах, і все більше здавалося, що така доля чекає й на мене. Однак, попри моє відчуття приреченості, разом з потом, голодом, любов’ю та люттю, сон майже переміг мене. Я вже відлітав, коли чиясь ступня знову копнула мене, тепер уже по ребрах. Я потрусив головою і спробував перевернутися набік, але пута не дозволяли. Ступня знову копнула мене. Ця ступня! Цей демон не дозволяв мені відпочити. Як я зненавидів її рогаті пальці, що дряпали мою голу шкіру і все пхали мене в стегна, боки, плечі, лоба. Ступня знала, коли я був уже на межі сну, і поверталася саме вчасно, щоб позбавити мене навіть найменшого присмаку того, чого я так потребував. Монотонність темряви була важка, голод був болісний, однак це постійне безсоння було ще гірше. Скільки я не спав? Скільки я вже пробув у цій кімнаті — певно, оглядовій кімнаті? Я не міг сказати. Хід часу відзначався лише ступнею і час від часу доторком рук, які знімали каптур, ослаблювали кляп і бризкали водою мені в горло. Я не встигав вимовити більш ніж одне-два слова, як кляп повертався на місце і каптур знову натягувався мені аж до шиї. О, дайте мені поспати! Я міг торкнутися цих темних вод… а тоді клята ступня знову копала мене.