Ступня не давала б мені спати, аж до смерті. Вона повільно, так повільно вбивала мене. Ступня була суддею, охоронцем і катом. О, ступне, май до мене спочуття! Усе твоє життя на тобі стоять, тобою ступають по брудній землі, тобою нехтує все, що вище, ти як ніхто з усіх живих істот мусиш розуміти мене. Скажи, ступне, чим би ми, люди, були без тебе? Ти вивела нас з Африки в решту світу, і все одно про тебе так мало сказано. Вочевидь, тобі сильно не пощастило проти, скажімо, руки. Якщо ти залишиш мені життя, я присвячу тобі свої слова, щоб мої читачі зрозуміли, яка ти важлива. О, ступне! Благаю, не копай мене більше. Не трися мозолями об мою шкіру. Не дряпай мене гострими, необрізаними нігтями. Не те, щоб ці мозолі та нігті були твоєю провиною. Це провина твого недбалого власника. Зізнаюся, я так само недбалий до своїх ступень, твоїх товаришок. Але обіцяю, якщо ти даси мені поспати, я стану новою людиною для своїх власних ступень і всіх ступень узагалі! Я шануватиме тебе, ступне, як Ісус Христос, коли він омивав ноги грішникам і цілував їх.
Ти, ступне, маєш бути символом революції, а не рука з серпом і молотом. Та все ж ми ховаємо тебе під столом, пхаємо у взуття. Ми ґвалтуємо тебе, перемотуючи, як китайці. Чи чинили б ми так з руками? Годі бити мене, благаю. Я визнаю, що людство погано представляє тебе, за винятком того, що витрачає неабиякі гроші на те, щоб тебе одягнути, бо ж ти, звісно, не можеш представити себе сама. Ступне, не знаю, чому я ніколи не думав про тебе раніше, взагалі не думав. Рука вільна робити, що їй заманеться. Вона навіть писати може! Не дивно, що про долоню сказано більше, ніж про ступню. У нас з тобою є дещо спільне, ступне. Нами знехтував світ. Якби ти тільки дала мені заснути, якби ж…
Цього разу мене привела до тями рука. Хтось учепився в мій каптур, послабив його і підняв мені аж за вуха, однак так, що він лишився в мене на голові. Тоді рука витягла мені з вух заглушки і я почув човгання сандалів, рипіння стільця чи табурета по цементу.
— Ти дурень! — мовив голос.
Я досі був у темряві, руки й ноги досі зв’язані й закриті, тіло оголене й вологе. Вода лилася моїм спраглим горлом, аж поки я не захлинувся.
— Чи я не казав тобі не повертатися?
Голос ішов з висоти наді мною, звідкись зі стелі, його голос, я був певний у цьому навіть у своїй агонії.
— Хіба я міг не повернутися? — пробелькотів я. — Мама казала, що птаха завжди повертається до свого гнізда. Хіба я не птаха? Хіба це не моє гніздо? Моє походження, місце, де я народився, моя країна? Мій дім? Хіба це не мій народ? А ти не мій друг, побратим, мій вірний товариш? Скажи, чому ти чиниш так зі мною. Я і з найгіршим ворогом такого б не зробив.
Голос зітхнув.
— Ніколи не недооцінюй того, що можеш зробити з найгіршим ворогом. Але тим часом, чи ж не так завжди кажуть священики, такі як твій батько? Чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою. Звучить добре, але насправді все не так просто. Розумієш, проблема в тому, щоб знати, як ми хочемо, щоб з нами чинили.
— Я не розумію, про що ти, — сказав я. — Чому ти мене катуєш?
— Думаєш, я хочу це з тобою робити? Я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб з тобою не сталося щось гірше. Комендант уже вважає, що мої педагогічні методи надто м’які, бо я хочу вислухати твоє зізнання. Він з тих дантистів, які вірять, що зубний біль можна лікувати, вирвавши людині всі зуби. Ось до чого ти себе привів, зробивши саме те, що я казав тобі не робити. Якщо ти хочеш залишити цей табір з цілими зубами, мусимо грати наші ролі, поки комендант не буде задоволений.
— Прошу, не злися на мене, — схлипував я. — Я не витримаю, якщо й ти будеш на мене злий.
Він знову зітхнув.