— Пам’ятаєш, ти писав, що щось забув і не можеш згадати, що саме?
Я сказав, що не пам’ятаю.
— Звісно ж, — мовив він. — Людська пам’ять коротка, а час довгий. Ти тут, у цій оглядовій кімнаті, для того, щоб згадати те, що забув чи принаймні забув написати. Друже мій, я тут, щоб допомогти тобі побачити те, що ти не бачиш сам. — Він копнув мене в самий низ черепа. — Ось тут, у твоїй голові.
— Але до чого тут те, що ви не даєте мені спати? — запитав я.
Він розсміявся, не як той школяр, що любив комікси про Тінтіна, а як хтось, наче трохи божевільний.
— Ти, як і я, знаєш, чому я не можу дозволити тобі спати, — сказав він. — Ми мусимо дістатися до того сейфа, де схована твоя остання таємниця. Що довше ти не спатимеш, то кращі в нас шанси цей сейф зламати.
— Але я ж у всьому зізнався.
— Не в усьому, — мовив голос. — Я не звинувачую тебе в тому, що ти щось приховуєш, хоч і дав тобі багато шансів написати зізнання так, щоб задовольнити коменданта. Ти накликав це на себе, не хтось інший.
— Так у чому я мушу зізнатися?
— Якби я сказав тобі, в чому зізнатися, то було б не зовсім зізнання, — сказав голос. — Та втішайся тим, що твоя ситуація не така вже неможлива. Пам’ятаєш наші іспити, коли ти завжди здобував вищий бал, а мені постійно чогось бракувало? Я читав і вчив так само затято, як і ти, але ти завжди перевершував мене. Я просто не міг витягнути відповіді зі своєї голови. Але вони були там. Розум не забуває. Коли я дививсь у підручники знову, думав — ну звісно ж! Я знав їх весь цей час. Насправді я знаю, що ти знаєш відповідь на питання, яку мусиш дати, щоб завершити своє перевиховання. Я навіть поставлю тобі це питання. Дай правильну відповідь, і я звільню тебе від пут. Готовий?
— Питай, — сказав я, розбухаючи від самовпевненості. Усе, що мені було потрібно, — це тест, щоб довести свою вправність. Я почув шелестіння паперу, наче він гортав сторінки якоїсь книжки, а може, і мого зізнання.
— Що цінніше за незалежність і свободу?
Це пастка? Відповідь очевидна. То чого він чекає? Мій розум огорнуло щось м’яке й липке. Через нього я відчував тверду, міцну відповідь, але не міг зрозуміти, що це. Можливо, все й справді очевидно. Зрештою, я сказав йому те, що, здавалося, він хоче почути:
— Ніщо, — сказав я, — не може бути цінніше за незалежність і свободу.
Голос зітхнув.
— Майже так, але не зовсім. Майже так, але ні. Правда ж, бентежно, коли відповідь поряд, але не знаєш, що це?
— Чому ти це зі мною робиш? — закричав я. — Ти мій друг, мій брат, мій товариш!
Тривала тиша. Я чув лише шарудіння паперу та хрипіння його змученого дихання. Він вбирав багато повітря, щоб до легень дійшло хоч трохи. Тоді сказав:
— Так, я твій друг, брат, товариш, усе це до самої смерті. І як твій друг, брат, товариш, я попереджав тебе, правда ж? Ясніше і не скажеш. Не я один читав твої листи і не міг відправити листа тобі так, щоб хтось не дивився мені через плече. Тут усім зазирають через плече. І ти все одно вирішив повернутися, дурню.
— Бона могли вбити, я мав повернутися, щоб захистити його.
— Щоб і тебе теж убили? Що це за план? Де б ви, двоє, були, якби мене тут не було? Ми ж три мушкетери, правда? Хоча тепер більше схожі на трьох поросят. Ніхто не йде в цей табір добровільно, але коли я усвідомив, що ти повернешся, то запросив для себе посаду комісара і щоб вас обох відправили сюди. Знаєш, для кого цей табір? Для тих, хто йде в останній бій, хто продовжує вести партизанську війну, хто не зізнається, не відречеться і не покається. Бон уже двічі вимагав, щоб його застрелили. Комендант радо послухався б, якби не я. І твої шанси на виживання без моєї протекції були б сумнівні.
— Ти звеш це протекцією?
— Якби не я, ти міг би вже бути мертвий. Я комісар, але наді мною є інші комісари, що читають твої зізнання, стежать за прогресом. Вони командують твоїм перевихованням. Я можу лише очолити це і переконати коменданта, що мої методи спрацюють. Комендант поставив би тебе в команду з розмінування, і там тобі настав би кінець. Але я здобув тобі таку розкіш, як рік за писанням в ізоляторі. Інші полонені готові вбивати за те, що мав ти. І це не метафорично. Я зробив тобі величезну послугу, переконавши коменданта не випускати тебе. В його очах ти — найнебезпечніший з підривних елементів, та я переконав його, що для революції буде краще зцілити тебе, а не вбити.
— Мене? Хіба я не довів, що я справжній революціонер? Хіба я не жертвував десятиліттями свого життя заради звільнення нашої країни? Ти як ніхто мусиш це знати!
— Це не мене треба переконувати, а коменданта. Ти пишеш незрозуміло для такого, як він. Ти кажеш, що ти революціонер, однак твоя історія зраджує тебе, чи, точніше, ти зраджуєш себе сам. Чому, впертий ти віслюче, ти вирішив писати саме так, якщо ти знаєш, що подібні до тебе — загроза для комендантів усього світу…