Копняк знову розбудив мене. Я заснув на одну смаковиту мить, наче повз крізь пустелю, і випив одну сльозу…
— Не спати, — сказав голос. — Твоє життя залежить від цього.
— Ти вб’єш мене, якщо не даси мені поспати, — відповів я.
— Я не даватиму тобі спати, доки ти не зрозумієш, — мовив голос.
— Я нічого не розумію!
— Тоді ти зрозумів майже все, — сказав він і пирхнув. Це було так схоже на мого старого шкільного товариша. — Хіба не цікаво, як ми опинилися тут, друже? Ти приїхав, щоб врятувати Бонові життя, а я рятую життя вам обом. Будемо сподіватися, що мій план спрацює краще за твій. Але, чесно кажучи, я не тільки з дружніх почуттів подався на місцевого комісара. Ти бачив моє обличчя, точніше, його нестачу. Можеш уявити собі, як моїй дружині і дітям це бачити? — його голос зірвався. — Можеш уявити їхній жах? Мій — кожного разу, як я дивлюсь у дзеркало? Хоча, якщо чесно, я вже кілька років не дивився в дзеркало.
Я заридав, думаючи про його вигнання. Його дружина теж була революціонеркою — дівчина з сусідньої школи, така цілісна і красива простою красою, що я сам закохався б у неї, якби він не встиг перший. Його хлопчикові та дівчинці тепер щонайменше сім і вісім років — маленькі янголятка, винні лише в тому, що час від часу билися між собою.
— Вони ніколи не дивитимуться зі страхом на твоє… на твій стан, — сказав я. — Ти тільки уявляєш, що вони бачать, з того як ти сам бачиш себе.
— Ти нічого не знаєш! — заволав він.
Далі знову запанувала тиша, яку переривало тільки його хрипке дихання. Я міг уявити собі шрами на його губах, шрами в його горлі, але мені хотілося тільки спати… Він копнув мене.
— Вибач, що я знетямився, — м’яко сказав голос. — Друже, ти не можеш знати, що я відчуваю. Ти тільки думаєш, що можеш. Та звідки тобі знати, як це — бути таким жахливим, що власні діти плачуть, побачивши тебе, що твоя жінка здригається від твого доторку, що твій друг тебе не впізнає? Бон бачив мене весь цей рік і не знає, хто я. Так, він сидить в останніх рядах і бачить мене лише здалеку. Я не кликав його до себе, не розповідав, хто я, бо краще від цього знання йому не стане, а от зашкодити може, навіть дуже. Однак… однак я мрію, що він впізнає мене попри мене самого, навіть коли, впізнавши, захоче хіба що вбити. Можеш уявити собі мій біль від втраченої дружби з ним? Певно, що можеш. Але чи зможеш уявити біль від напалму, який випалює шкіру з твого обличчя й тіла? Як?
— То розкажи мені! — вигукнув я. — Я хочу знати, що з тобою сталося!
Запала тиша, не знаю, чи надовго, але ступня знову копнула мене і я усвідомив, що першу частину розповіді пропустив.
— Я досі був у формі, — говорив голос. — Мій загін переповнювала приреченість, в очах офіцерів і вояків була паніка. До звільнення лишалися лічені години, і я міг приховати радість і захват, але не турботу за родину, хоча з ними все мало бути гаразд. Дружина була вдома з дітьми, наша людина поблизу забезпечувала їм безпеку. Коли танки визвольної армії наблизилися до нашого мосту і командир наказав нам стояти до кінця, я дещо хвилювався. Не хотів, щоб наші визволителі застрелили мене в останній день війни, і намагався розрахувати, як мені уникнути цієї долі, коли хтось сказав: «Ось, нарешті, повітряні сили». Один з наших літаків був саме над головами, летів високо, щоб уникнути зенітного вогню, але й надто високо для бомбування. «Підлітай ближче! — гукнув хтось. — Як він збирається влучати в щось з такої висоти? — голос пирхнув. — Справді, як?». Коли пілот скинув бомби, жах, який охоплював моїх офіцерів, зачепив і мене, бо я бачив, що бомби, замість того щоб падати на танки, наче в уповільненому русі падають на нас. Бомби падали швидше, ніж очам вірилось, і хоч ми й утікали, далеко втекти не могли. Нас охопила хмара напалму, і, гадаю, мені пощастило. Я біг швидше за інших, мене він тільки лизнув. Було боляче, ох, як мені було боляче! Та що я можу сказати, крім того факту, що, коли ти в полум’ї, це відчувається так, наче ти гориш? Що я можу розповісти про біль, окрім того, що це був найстрашніший біль з тих, що я відчував? Єдиний спосіб показати тобі, друже, як це було боляче, — спалити тебе самого, але я цього ніколи не зроблю.
Я теж був близький до смерті на гудроні Сайгонського аеропорту, а потім і на знімальному майданчику, однак це не було близьке до спалення. Мене хіба що трохи підсмалило. Я намагався уявити собі це, в десять тисяч разів сильніше, з напалмом — самим світлом західної цивілізації, винайденим у Гарварді, як нас вчив на заняттях Клод. Та я не міг. Я відчував лише бажання заснути, моє я розчинилося, лишивши по собі тільки тонучий розум. Однак навіть у такому розмазаному стані він розумів, що про себе говорити не час.