— Не можу уявити, — сказав я. — Зовсім.
— Те, що я вижив, — диво. Я — живе диво! Людська істота, вивернута назовні. Я б помер, якби не моя люба дружина, вона шукала мене, коли я не прийшов додому. Вона знайшла мене при смерті в армійському шпиталі, непріоритетного пацієнта. Коли доповіла про це владі, вони наказали найкращим хірургам, які лишились у Сайгоні, оперувати мене. Я був врятований! Але навіщо? Навряд чи спалювання болить більше за те, що ти не маєш шкіри, не маєш обличчя. Я палав щодня, місяцями. Коли ліки припиняють діяти, я досі палаю. «Катівня» — ось правильне слово для цього, але я не можу передати те почуття, що воно описує.
— Гадаю, я знаю, як себе відчувають у катівні.
— Ти тільки починаєш це розуміти.
— Ти не мусиш цього робити!
— Тоді ти поки не розумієш. Є речі, яких можна навчитися тільки через нестерпний біль. Я хочу, щоб ти знав те, що дізнався і досі знаю я. Я б позбавив тебе цього знання, якби ти не повернувся. Але ти повернувся, і комендант спостерігає за нами. Якби ти лишився один, ти б не вижив під його опікою. Ти його лякаєш. Ти лише тінь, що стоїть на вході до його печери, дивна істота, що бачить усе з двох боків. Таких, як ти, треба винищувати, бо ти несеш у собі заразу, яка може знищити революційну чистоту. Моє завдання — довести, що тебе не треба знищувати, що тебе можна звільнити. Ця кімната була споруджена лише з цією метою.
— Ти не мусиш цього робити, — пробелькотів я.
— Мушу! Те, що з тобою роблять, — для твого ж добра. Комендант зламав би тебе єдиним відомим йому чином, через тіло. Я міг порятувати тебе, лише пообіцявши йому, що випробую на тобі нові методи допитів, які не лишають на тілі слідів. Саме тому він жодного разу тебе не бив.
— Мені слід за це дякувати?
— Так, слід. Але настав час останньої ревізії. Комендант не вдовольниться чимось меншим. Ти мусиш дати йому більше, ніж маєш.
— Мені не лишилося в чому зізнаватися!
— Завжди щось є. Така вже природа. Неможливо припинити зізнаватися, бо ми недосконалі. Навіть ми з комендантом мусимо критикувати себе один перед одним, це передбачено партією. Військовий комендант і політичний комісар — живе втілення діалектичного матеріалізму. Ми — теза і антитеза, з яких постає потужний синтез, істинно революційна свідомість.
— Якщо ти вже знаєш, у чому я забув зізнатися, — скажи мені!
Голос знову пирхнув. Я почув шурхотіння паперів.
— Я процитую рядки з твого рукопису, — мовив голос. — «Агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику». Ти ще чотири рази згадуєш її у своєму зізнанні. Ми знаємо, що ти витягнув цей список у неї з рота і що вона дивилася на тебе зі смертельною ненавистю, та не знаємо її долі. Ти мусиш сказати нам, що ви з нею зробили. Ми вимагаємо цього!
Я знову побачив її обличчя, її темну селянську шкіру і широкий, плаский ніс, такий подібний до пласких, широких носів тих лікарів, що оточували її в кінотеатрі.
— Але ж, — сказав я, — я нічого з нею не робив.
— Нічого! Думаєш, її доля — те, що ти забув, що забув? Але як можна забути її трагедію? Її доля така ясна. Чи могла на неї чекати інша за ту, яку може уявити читач, побачивши її у твоїй сповіді?
— Але я нічого з нею не робив!
— Саме так! От бачиш, усе, в чому треба зізнатися, вже відомо. Ти і правда нічого не робив. Ти мусиш визнати цей злочин і зізнатись у ньому. Згоден?
— Можливо, — мій голос був слабкий.
Він знову пхнув мене ногою. Може, він дасть мені поспати, якщо я скажу «так»?
— Мені час відпочити, друже. Я знову відчуваю біль. Біль ніколи не кидає мене. Знаєш, як я витримую його? Морфій, — голос пирхнув. — Але від цих диво-ліків ціпеніють лише тіло і мозок. А мій розум? Я дізнався, що єдиний спосіб впоратися з болем, це уявити ще більший біль когось іншого. Страждання, що применшує твоє власне. Пам’ятаєш, ми вчили в ліцеї слова Фан Бой Тяу? «Найбільше страждання для людини — втратити свою країну». Коли ця людина втратила своє обличчя, свою шкіру і свою родину, ця людина уявляла тебе, друже мій. Ти втратив свою країну, і це я відправив тебе у вигнання. Я глибоко спочував тобі, твої зашифровані повідомлення лише натякали на твою страшну втрату. Але тепер ти повернувся і я більше не можу уявляти собі, що ти страждаєш більше за мене.