— Я страждаю зараз, — сказав я. — Прошу, дай мені заснути.
— Ми революціонери, друже. Страждання гартує нас. Страждання за народ — те, що ми обрали, бо так сильно спочували їхнім стражданням.
— Я все це знаю, — мовив я.
— Тоді слухай мене. — Рипнув стілець, і голос, який і без того височів наді мною, став ще вищим. — Прошу, зрозумій. Я роблю це з тобою тому, що я твій друг і твій брат. Тільки не маючи втіхи, яку дає сон, ти повністю зрозумієш жахи історії. Кажу це тобі як той, хто дуже мало спить після того, що зі мною сталося. Вір мені, коли кажу, що знаю, що ти відчуваєш, і що це мусить бути зроблене.
Мені й так було страшно, але цей рецепт мого зцілення зробив страх ще сильнішим. Певно, хтось з ним щось зробив! Чи це був я? Ні! Це не може бути правда, я хотів йому про це сказати, однак язик відмовився слугувати мені. Мене випадково прийняли за цього когось, і я сказав йому чи, здається, сказав, що я — ніхто. Я — кавун, зрячий цемент. Ні! Я — дикун, терплячий абсент. Ні! Я… Я… Я…
Стілець знову зарипів, і я відчув виразний, несвіжий запах охоронця з дитячою пикою. Мене копнули, і я затремтів.
— Прошу, товаришу, — сказав я. — Дайте мені поспати.
Охоронець з дитячою пикою хропнув, дав мені ще копняка своєю грубою ногою і сказав:
— Я тобі не товариш.
Розділ 21
Полонений не знав, що потребує відпочинку від історії, він людина, яка все своє доросле життя йшла по її гарячих слідах. Його друг Ман познайомив його з історичною наукою в навчальній групі — з обраними книжками, написаними червоними літерами.
— Якщо людина розуміє закони історії, вона може контролювати її хронологію, вирвати її з рук капіталізму, що вже націлився на монополію над часом. Ми прокидаємося, працюємо, їмо й спимо так, як наказують власники землі, господарі, банкіри, політики, директори шкіл, — казав Ман. — Ми погоджуємося з тим, що наш час належить їм, але насправді час належить нам. Пробудіться, селяни, робітники, колонізовані! Пробудіться, невидимі! Постаньте зі своїх місць окультної нестабільності, вкрадіть золотого годинника часу в диванних вояків, лакеїв і багатіїв імперіалізму, колоніалізму та капіталізму! Якщо знаєте, як його вкрасти, — час на вашому боці, і числа теж. Вас — мільйони, їх — лише тисячі, колонізаторів, компрадорів та капіталістів, що переконали жалюгідних світу цього в тому, що капіталістичної історії не уникнути. Ми, авангард, мусимо переконати темних людей та підпільні класи, що не уникнути комуністичної історії! Виснаження експлуатованих неодмінно приведе до повстання, але саме наш авангард піджене час до цього повстання, перезапустить годинника історії і продзвенить будильником революції. Тік-так… тік-так… тік-так…
Зафіксований на матраці, полонений…. Ні — учень, розумів, що це останні збори навчальної групи. Щоб стати людиною революції, він мусив стати людиною історії, яка пам’ятає все, і стати таким він міг тільки не сплячи, навіть якщо це зрештою мало б його вбити. І водночас, якби йому тільки поспати, він зрозумів би краще! Він крутився, звивався, боровся з собою у програній битві за сон, і це могло тривати годинами, чи хвилинами, чи секундами, коли раптом з нього зняли каптура, витягли кляпа, дозволили вдихнути, набрати повітря. Грубі руки наглядача зняли з вух пов’язки, витягли заглушки і, нарешті, зняли з очей пов’язку, що натирала йому шкіру. Світло! Він міг бачити, однак мусив негайно заплющити очі. Над ним були десятки… ні — сотні лампочок, вмонтованих у стелю, вони засліплювали своєю потужністю, сяяли крізь червоний фільтр повік. Чиясь ступня знову копнула його в скроню, й охоронець з дитячою пикою сказав:
— Ану не спи, ти.
Він розплющив очі, відкрився цій сяйливій гарячій масі лампочок, розміщених рядами, так що їхнє яскраве світло відкрило йому оглядову кімнату з білими стінами й стелею. Підлога була з цементу, теж пофарбованого в біле, і навіть залізні двері були білі, й усе це — в камері, приблизно три на п’ять метрів. Охоронець з дитячою пикою стояв у своїй жовтій формі в кутку, напоготові, але троє інших присутніх у кімнаті стояли біля країв його матраца, по одному з кожного боку і ще один — в ногах. Вони були вбрані в білі лабораторні халати та медичну форму кольору морської хвилі, тримали руки за спинами. Їхні обличчя ховалися під хірургічними масками і захисними окулярами з іржотривкої сталі — всі шість лінз дивляться на нього, і ясно, що він уже не просто полонений та учень — він пацієнт.