Та чекайте — що він робить? Він поклав пістолета на підлогу й став на коліна біля мене, зняв мішок з моєї правої руки, тоді розв’язав на ній мотузку. Я бачив, як я піднімаю до очей руку, помічену червоним знаком нашого братерства. Недолюдськими очима внизу і надприродним поглядом згори я бачив, як мій друг кладе пістолета Токарева мені в руку. Створюючи цю зброю, Совєти спиралися на американський кольт, і тоді як його вага була мені знайома, я не міг тримати його сам, змушуючи друга стискати мої пальці на руків’ї.
КОМІСАР. Ти єдиний, хто може це для мене зробити. Зробиш?
Він нахилився вперед, поставив дуло собі поміж очей, врівноважуючи своїми руками мою руку.
Я. Чому ти це робиш?
Говорячи це, я плакав. Він теж ридав, і сльози котилися по жахливій нестачі того обличчя, яке я не бачив так близько вже кілька років.
Де був брат моєї юності, що зник звідусіль, крім моєї пам’яті? Там і тільки там лишилося його серйозне обличчя, чесне й ідеалістичне, з високими, різкими вилицями, тонкими й вузькими губами, аристократичним тонким носом і широким лобом, який натякав на потужний розум, чия припливна хвиля змила лінію росту волосся. Впізнаваними були лише очі, живі, завдяки сльозам, і тембр голосу.
КОМІСАР. Я плачу, бо мені важко бачити тебе таким хворим. Та я не можу тебе врятувати інакшим чином. Комендант на інше не зголоситься.
Тут я засміявся, хоча тіло на матраці хіба що затремтіло.
Я. І як це мене врятує?
Він усміхнувся крізь сльози. Я впізнав і цю усмішку, найбілішу з тих, які я бачив у свого народу, таку, яка належить синові дантиста.
Змінилася не усмішка, а обличчя, на якому вона була, чи, точніше, місце, де це обличчя було, так що тепер ця біла усмішка плавала в порожнечі, наче жахлива гримаса Чеширського кота.
КОМІСАР. Ми в неможливій ситуації. Комендант відпустить тебе тільки тоді, як ти будеш перевихований. А як же Бон? Навіть якщо і він зможе піти, що ви обидва робитимете?
Я. Якщо Бон не зможе піти… то і я не зможу.
КОМІСАР. І ви помрете тут.
Він ще дужче притиснув дуло до своєї голови.
КОМІСАР. Спочатку застрель мене. Не через моє обличчя. Я б не помирав через нього. Хіба що рушив у вигнання сюди, щоб моя родина не мала знову бачити це. Але я б жив.
Я вже не був ані своїм тілом, ані собою — я був тільки пістолетом, і через його сталь йшли вібрації його слів, віщували прибуття локомотива, що розчавить нас обох.
КОМІСАР. Я комісар, але якою школою я опікуюся? Тією, в якій перевиховують тебе, з усіх можливих людей. Ти тут не тому, що нічого не зробив. Ти надто освічений, тому тебе перевиховують. Але чого ти навчився?
Я. Я дивився і нічого не зробив!
КОМІСАР. Я скажу тобі те, чого не знайдеш у жодній книжці. У кожному містечку, селищі та камері наші кадри читають одні й ті самі лекції. Вони запевняють у своїх добрих намірах тих громадян, яких не перевиховати. Але комітети і комісарів не турбує перетворення полонених. Усі це знають, і ніхто не говорить про це вголос. Усі ті жаргонні промови, що ллються з наших кадрів, приховують жахливу правду…
Я. Я хотів смерті свого батька!
КОМІСАР. Тепер ми такі могутні, що нам не потрібні французи чи американці, щоб нас підставляти. Ми можемо чудово робити це самі.
Сяйво над моїм тілом засліплювало. Я вже не був певен, чи я бачу все, чи не бачу нічого, і моя долоня під пеклом ламп була слизька від поту. Пістолет ковзав у руці, та комісар тримав дуло на місці.
КОМІСАР. Якщо хтось, крім тебе, дізнається, що я висловив несказанне, мене відправлять на перевиховання. Але я не його боюся. Я боюся своєї власної освіченості. Як може вчитель жити, навчаючи інших того, в що він не вірить? Як мені жити і бачити тебе таким? Я не можу. Тепер тисни на гачок.