Здається, я сказав, що краще застрелю себе першим, але я себе не чув, а коли спробував відвести пістолета від його голови і повернути до своєї, мені забракло сили. Ці невгамовні очі пильно дивилися на мене згори вниз, тепер зовсім сухі, й щось загуркотіло в нього глибоко всередині, тоді покотилося вперед і вибухнуло. Він сміявся. Що тут було смішного? Ця чорна комедія? Ні, це надто важко. Ілюмінація в кімнаті лишала місце тільки для світлої комедії, білої комедії, де можна померти від реготу, щоправда, він сміявся не так довго. Зупинився, коли відпустив мою руку, та впала на матрац, і пістолет грюкнув об цементну підлогу. Сонні та огрядний майор за спиною комісара палко поїдали очима ТТ. Кожен з них з радістю підібрав би його і застрелив би мене, якби міг, але в них більше не було тіл. Щодо нас з комісаром, у нас були тіла, але стріляти ми не могли, може, це й насмішило комісара. Порожнеча, що була його обличчям, досі височіла наді мною, регіт минувся так швидко, що я не був певен, що правильно його зрозумів. Мені здалося, що в порожнечі я бачу сум, але певно сказати не можу. Тільки очі та зуби виражали хоч якісь емоції, але він уже не плакав і не посміхався.
КОМІСАР. Вибач. То був прояв слабкості й егоїзму з мого боку. Якби я помер, то помер би й ти, а тоді й Бон. Комендант не дочекається, коли можна буде поставити його перед розстрільним загоном. Принаймні тепер ти можеш врятувати себе і нашого друга, якщо не мене. З цим я можу жити.
Я. Прошу, поговоримо про це, коли я посплю?
КОМІСАР. Спочатку дай відповідь на питання.
Я. Чому?
Комісар вклав пістолета в кобуру. Тоді знову зв’язав мою вільну руку і підвівся. Він дивився на мене з висоти, і, можливо, через певний ракурс, я побачив у його нестачі обличчя щось ще, крім жаху… слабку тінь, що її відкидало безумство, хоча, ймовірно, то був лише оптичний ефект через сяйво за його головою.
КОМІСАР. Друже мій, комендант може відпустити тебе, бо він хотів смерті твого батька, але я відпущу тебе тільки тоді, коли ти зможеш дати відповідь на моє запитання. Пам’ятай, брате мій, що я роблю це задля твого ж добра.
Він підняв руку, прощаючись зі мною, і на його долоні сяяла червона мітка нашої присяги. З цим він пішов.
— Найнебезпечніші слова, які тільки можна почути, — мовив Сонні, сідаючи на звільненого стільця. Огрядний майор приєднався до нього, трохи відштовхнувши, щоб мати місце.
— «Задля твого ж добра» може означати лише щось погане, — сказав він.
Наче за його командою, колонки по кутках кімнати клацнули й загуділи, саме ті, які я помітив, коли комісар ставив мені мій власний чужий голос. Питання того, що ж саме зі мною зроблять, розв’язалося, коли хтось почав кричати, і тоді як Сонні з огрядним майором могли затулити вуха руками, я не міг. Але навіть затуливши вуха, Сонні та огрядний майор стерпіли цей крик не більш ніж хвилину — цей вереск катованої дитини — і дуже швидко зникли теж.
Десь кричала дитина, розділяючи свої страждання зі мною, тим, кому не потрібно було ще більше страждань. Я бачив, як міцно заплющую очі, наче це могло дозволити мені затулити водночас і вуха. Неможливо було думати з цим вереском в оглядовій кімнаті, і вперше за дуже довгий час мені хотілося не тільки спати. Мені хотілося тиші. О, благаю… Я почув, як кричу це вголос.
— Припиніть!
Ще одне клацання, вереск вщух. Плівка! Я слухав запис. Ніхто не катував дитя в сусідній камері, заливаючи мою її виттям. То був просто запис, і на якийсь час я мав турбуватися лише про безперервне світло, спеку і прив’язаний до мого мізинця на нозі електричний дріт. Але тоді я знову почув клацання, й усе моє тіло стиснулося в очікуванні. Хтось знову почав верещати. Хтось кричав так голосно, що я втратив не лише відчуття себе самого, я втратив лік часу. Час перестав йти рівно, як залізнична колія; час перестав обертатися, як диск; час перестав повзти під моєю спиною; час рухався нескінченною петлею, запис на касеті повторювався без кінця; час завивав у моїх вухах, верещав зі сміху від однієї думки, що ми пробували контролювати його годинниками, будильниками, революціями, історією. Нам усім бракувало часу, всім, окрім зловтішної дитини. Дитина, що верещала, мала у своєму розпорядженні весь можливий час і, за іронією долі, навіть не знала про це.
Прошу… я знову почув себе.
— Припиніть! Я зроблю все, що хочете!
Як найвразливіша у світі істота могла бути й наймогутнішою водночас? Може, я так само кричав на свою матір? Якщо так — пробач мені, мамо! Якщо я кричав, то було не через тебе. Я один, але мене двоє, я постав з яйцеклітини та сперми і якщо й кричав, то, напевно, через блакитні гени, набуті від мого батька. Тепер я бачив її, мить мого походження, цього китайського акробата часу, неможливо вигнутого назад так, що я міг бачити вторгнення тупих, чоловічих орд мого батька до лона моєї матері — цю ревучу банду заповзятих кочівників у шоломах, що прагне пробити велику стіну яйцеклітини моєї матері. З моменту цього вторгнення, ніщо, яким я був, стало чимось, що я є. Хтось кричав, і це була не дитина. Моя клітина ділилася, і ділилася, і ділилася знову, доки я не став мільйоном клітин, і ще більше, доки я не став множинами і множинами, своєю власною країною, своєю власною нацією, імператором і диктатором для мас самого себе, вимагаючи неподільної уваги своєї матері. Хтось кричав, і це була агентка. Я був тісно запакований в акваріум своєї матері, нічого не знаючи про незалежність і свободу, всіма своїми чуттями, крім зору, засвідчуючи наймоторошніше з усіх переживань — перебування всередині іншої людської істоти. Я був лялькою в ляльці, загіпнотизований метрономом, що цокав з ідеальною регулярністю, — сильним і рівним серцебиттям матері. Хтось кричав, і це була моя мати. Її голос був перший почутий мною звук, коли я виринув вперед головою у вологу кімнату, теплу, наче лоно, підхоплений покрученими руками зовсім цим не враженої повитухи, що через багато років розповідала мені, як своїм гострим нігтем розрізала вуздечку, яка стримувала мій язик, щоб я міг смоктати і говорити. Ця ж жінка весело розповіла мені, що моя мати тужилася так сильно, що виштовхнула не лише мене, а й вміст своїх кишок, виплеснувши мене на берег дивного нового світу материнським припливом з крові та екскрементів. Хтось кричав, і я не знаю, хто це був. Мою шворку розірвали, і моє голе й брудне, багрове Я повернули до пульсацій світла, відкривши мені світ тіней і тьмяних форм, які говорили мовою моєї матері, іноземною мовою. Хтось кричав, і я знаю, хто це був. Це був я, кричав одне слово, яке висіло переді мною, відколи питання було поставлене вперше, — ніщо — відповідь, яку я не міг ані бачити, ані чути до цієї миті, — ніщо! — відповідь, яку я кричав знову, і знову, і знову, — ніщо! — бо тепер, нарешті, я став просвітленим.