Розділ 23
Одним цим словом я завершив своє перевиховання. Лишається розповісти тільки про те, як я знову зібрався докупи й опинився там, де я тепер, готуючись до відплиття з моєї країни. Як і будь-яка подія з наслідками в моєму житті, жодне з цих завдань не було просте. Особливо відплиття — це не те, чого мені хотілося б, але те, що я мушу зробити. Що мені лишається в цьому житті, як будь-якому випускникові цієї школи перевиховання? Нам нема місця в революційному суспільстві, навіть тим, хто вважає себе революціонерами. Ми не можемо бути представлені тут, і це знання болить більше за будь-що з того, що зі мною робили в оглядовій кімнаті. Біль закінчується, знання триває, принаймні поки розум не зогниє — і коли ж мені, людині двох розумів, чекати на це?
Принаймні біль скінчився, коли я вимовив те єдине слово. У ретроспективі ця відповідь видається очевидною. То чому я так довго намагався це зрозуміти? Чому мені довелося терпіти виховання і перевиховання стільки років, такою ціною і для американського платника податків, і для в’єтнамського суспільства, не кажучи вже про істотну шкоду для себе самого, щоб побачити нарешті, що це слово було там від самого початку? Відповідь була така абсурдна, що тепер, коли минули місяці і я в тимчасовій безпеці в домі штурмана, я сміюся, навіть просто перечитуючи цю сцену свого просвітлення, що перейшло — чи переросло? — з крику в сміх. Звісно ж, я досі кричав, коли увійшов комісар, і вимкнув звук і світло. Я досі кричав, поки він розв’язував і обіймав мене, заколисуючи мою голову в себе на грудях, поки мої крики не згасли.
— Ну, ну, — казав він у темряві оглядової кімнати, де нарешті панувала тиша, за винятком моїх схлипувань. — Тепер ти знаєш те, що знаю я, правда ж?
— Так, — мовив я, досі схлипуючи. — Я розумію. Розумію!
Що я зрозумів? Жарт. «Ніщо» було ключове слово, і якщо частині мене це боліло, бо я постраждав не просто так, а через ніщо, інша частина вважала, що це вкрай смішно. Саме тому, коли я тремтів і здригався в темній оглядовій кімнаті, мої схлипування перейшли у завивання від сміху. Я сміявся так, що навіть охоронець з дитячою пикою та комендант зрештою зайшли подивитися на причину цього галасу.
— Що тут смішного? — запитав комендант.
— Нічого! — заридав я. Мене, нарешті, зламали. Я, нарешті, заговорив. — Ви не розумієте? Відповідь — ніщо! Ніщо, ніщо, ніщо!