Лише комісар розумів, що я маю на увазі. Комендант, стурбований моєю дивною поведінкою, сказав:
— Подивіться, що ви з ним зробили. Він збожеволів.
Його турбував не так я, як здорова обстава в таборі, тому що божевільний, що постійно говорить про ніщо, підірвав би моральний дух. Я лютував, бо мені знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти ніщо, хоча заднім числом ясно, що уникнути поразки я не міг. Хороший учень не може зрозуміти ніщо, тільки шкільний блазень, незбагненний ідіот, вигадливий штукар, вічний жартівник на таке здатен. Усе одно, таке усвідомлення не могло позбавити мене болю від того, що я прогледів очевидне, того болю, що змусив мене відштовхнути комісара і почати гамселити себе кулаками по голові.
— Припини це! — сказав комендант і повернувся до охоронця з дитячою пикою. — Зупини його!
Охоронець скрутив мене, коли я не просто бив себе по голові, а й бився головою об стіну. Зрештою, навіть комісарові та комендантові довелося допомагати зв’язати мене. Тільки комісар розумів, що я мусив бити себе. Я був такий дурень! Як я міг забути про те, що в кожної правди принаймні два значення, що слогани — то порожні костюми на тілі ідеї? Костюми залежали від того, як їх носити, а цей нині був зовсім зношений. Я був безумний, а не божевільний, хоча не мав жодного бажання виводити коменданта з омани. Він бачив одне значення у слові «ніщо» — негатив, небутність, наприклад — «там нічого нема». Позитивне значення його уникало, той парадоксальний факт, що ніщо насправді — щось. Наш комендант не зрозумів жарту, а ті, хто не розуміє цього жарту, направду небезпечні люди. Це вони говорять про ніщо з величезною побожністю, вони просять інших померти за ніщо, вони шанують це ніщо. Така людина не толеруватиме того, хто сміється з нічого.
— Ви задоволені? — спитав комендант комісара, й обидва дивилися згори вниз на мене, а я схлипував, ридав і сміявся водночас. — Тепер знову мусимо викликати лікаря.
— Тоді викликайте, — сказав комісар. — Важку частину закінчено.
Лікар перевів мене назад у мою стару ізоляційну камеру, хоча тепер вона була не замкнена. Я міг піти, коли мені заманеться, але не робив цього, й охоронцеві з дитячою пикою іноді доводилося витягати мене з кутків кімнати. Ті рідкісні моменти, коли я виходив добровільно, ніколи не траплялися вдень, тільки вночі, бо кон’юнктивіт зробив мої очі чутливими до сонячного світла. Лікар прописав мені покращене харчування, сонячні ванни та вправи, але я хотів лише спати, а коли не спав, був сомнамбулічний і мовчазний, за винятком візитів коменданта.
— Він досі нічого не говорить? — питав комендант щоразу, як заходив до мене, і на це я відповідав:
— Ніщо, ніщо, ніщо, — усміхнений простак у кутку кімнати.
— Бідолаха, — казав лікар. — Він трохи, як би це сказати, збитий з пантелику після пережитого.
— То зробіть з цим що-небудь! — вигукував комендант.
— Зроблю все, що зможу, але це все залежить від його розуму, — відповідав лікар, вказуючи на моє вкрите синцями чоло.
Лікар був правий лише наполовину. Звісно ж, усе залежало від мого розуму, але якого? Однак зрештою лікар знайшов лікування, що поставило мене на повільну дорогу до одужання, яка мала завершитися возз’єднанням мене зі мною. Одного дня, сидячи на стільці поряд зі мною, коли я скрутився в кутку, згорнувши руки і поклавши на них голову, він сказав:
— Можливо, знайомі заняття тобі допоможуть. — Я глянув на нього одним оком. — До початку свого іспиту ти займався тим, що писав своє зізнання. Твій стан нині такий, що навряд чи ти здатен щось написати, та може бути, що навіть прості знайомі рухи тобі допоможуть.
Я глянув на нього обома очима. Лікар дістав зі свого кейса товстий стос паперу.
— Знайомо виглядає?
Я обережно розкрив руки, взяв папір. Подивився на першу сторінку, тоді на другу, на третю, повільно гортаючи пронумеровані 376 сторінок.
— Як думаєш, що це? — спитав лікар.
— Моє зізнання, — пробурмотів я.
— Саме так, друже! Дуже добре! Тепер я хочу, щоб ти переписав своє зізнання. — Він дістав ще один стос паперу і кілька ручок. — Слово за словом. Зробиш це для мене?
Я повільно кивнув, і він лишив мене на самоті з двома стосами паперу. Дуже довго, певно що годинами, я витріщався на першу порожню сторінку, тримаючи ручку тремтячою рукою. А тоді почав, висолопивши язика. Спочатку я був здатний переписувати всього лише кілька слів на годину, тоді — сторінку на годину, тоді — кілька сторінок. Слина скрапувала на сторінки, і переді мною в ті місяці, що зайняло переписування цієї сповіді, розгорнулося все моє життя. Поступово, поки загоювалося моє вкрите синцями чоло, а я всотував свої власні слова, я відчув симпатію до чоловіка на цих сторінках, цього розвідника з сумнівними інтелектуальними здібностями. Він був дурний чи надто розумний для свого власного добра? Він обрав правильну чи неправильну сторону історії? І чи не варто всім нам ставити собі ці ж питання? Чи це мало турбувати тільки нас зі мною?