Поки я закінчив переписувати своє зізнання, отямився достатньо для того, щоб зрозуміти, що на цих сторінках відповідей мені не знайти. Коли лікар наступного разу прийшов мене оглянути, я попросив його про послугу.
— Що тобі потрібно, друже?
— Ще паперу, лікарю. Ще паперу!
Я пояснив йому, що хочу написати історію того, що сталося після мого зізнання, протягом мого нескінченного іспиту. Тож він приніс мені ще паперу, і я списав нові сторінки про те, що зі мною робилося в оглядовій кімнаті. Мені було дуже шкода чоловіка з двома розумами, цього слід було чекати. Він не усвідомлював, що місце такій людині було в низькобюджетному фільмі, голлівудському чи японському, про військовий експеримент, що пішов жахливо не так, як гадалося. Як наважився чоловік з двома розумами думати, що може представляти самого себе, а не те, щоб когось іншого, зокрема свій непокірний народ? Зрештою, їх ніколи не вийде гідно представити, байдуже, що говорять ті, хто намагається це зробити. Однак, поки стос паперу ріс, я відчув ще дещо, що мене здивувало: спочуття до чоловіка, який робив усе це зі мною. Чи ж його, мого друга, не мучили ті речі, що він зі мною робив? Коли я дійшов до кінця рукопису, коли я закінчив його тим собою, який кричав одне слово в яскраве світло, я був упевнений, що це так. Після цієї впевненості мені лишилося лише попросити лікаря влаштувати мені зустріч з комісаром.
— Дуже хороша ідея, — сказав лікар, поплескавши по сторінках мого рукопису і задоволено киваючи. — Ти майже закінчив, хлопчику мій. Майже закінчив.
Я не бачив комісара, відколи закінчився мій іспит. Він лишив мене самого, щоб я почав одужувати, і думаю, він зробив це тому, що теж відчував внутрішній конфлікт через те, що зробив зі мною, хоча те, що робилося, мало бути зроблене, щоб я сам знайшов відповідь. Ніхто не міг підказати мені відповіді до цієї загадки, навіть він. Він міг лише пришвидшити моє перевиховання через цей небажаний біль. Скориставшись цим методом, він вагався, чи слід знову бачити мене, і, зрозуміло, чекав від мене ненависті. На нашій наступній і останній зустрічі в його помешканні йому було помітно ніяково, поки він пропонував мені чай, барабанив пальцями по своїх колінах, вивчаючи останні написані мною сторінки. Що кат і катований можуть сказати один одному, коли їхній кульмінаційний момент минув? Я не знав, але коли сидів і спостерігав за ним зі свого бамбукового стільця, досі розділений на одне і друге Я, то помітив у ньому схожу розділеність, у тій жахливій порожнечі, де колись було обличчя. Він був комісаром, але водночас був і Маном; він був моїм допитувачем, але й моєю довіреною особою; він був зловмисником, який катував мене, але й моїм другом. Хтось може сказати, що мені все це ввижалося, але справжня оптична ілюзія — бачити себе та інших як одне неподільне ціле, наче бути у фокусі означало бути реальнішим, аніж поза фокусом. Ми думали, що наші відображення в дзеркалі — це те, хто ми є насправді, тоді як те, як ми бачимо себе і як нас бачать інші, часто не одне й те ж. Так само ми часто обманювали інших, коли думали, що бачимо себе краще за всіх. І як мені знати, що я не обманював себе, коли почув, як мій друг заговорив? Я й не знав. Міг тільки намагатися зрозуміти, чи не обманює він мене, коли, пропустивши ввічливу прелюдію питань про моє сумнівне здоров’я, фізичне й душевне, оголосив, що ми разом з Боном поїдемо з табору і з країни. Я припускав, що помру тут, і остаточність того, що він казав, мене злякала.
— Поїдемо? — перепитав я. — Як?
— На вас з Боном біля воріт чекає машина. Коли я почув, що ти готовий говорити зі мною, я не хотів більше гаяти часу. Ви поїдете до Сайгона. У Бона там кузен, я певен, що він з ним зв’яжеться. Цей чоловік уже двічі намагався втекти з країни, і обидва рази його ловили. Втретє, з тобою і Боном, не зловлять.
Його план спантеличив мене.
— Звідки ти знаєш? — спитав я нарешті.
— Звідки я знаю? — його порожнеча не мала виразності, але в голосі було здивування і, можливо, гіркота. — Бо я купив вашу втечу. Я дав грошей певним посадовцям, які переконаються, що певні поліцаї дивитимуться в інший бік, коли настане час. Ти знаєш, звідки ці гроші? — Я й гадки не мав. — Жінка у відчаї заплатить будь-які гроші, щоб зустрітися зі своїм чоловіком у таборі. Охоронці беруть частину собі, а решту лишають комендантові та мені. Я надсилаю гроші додому дружині, плачу десятину керівникам, а решту я витратив на вашу втечу. Чи ж це не знаменно, що в комуністичній країні гроші досі можуть купити тобі все, чого захочеш?