— Які шанси? — спитав Бон штурмана, досвідченого моряка старого режиму, навичкам якого він довіряв.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — відповів той. — Я щось чув лише про половину тих, хто втік. Можна сміливо припустити, що друга половина не допливла.
Бон знизав плечима.
— Звучить непогано, — сказав він. — Що скажеш?
То він нас питав. Ми подивилися на стелю, на якій на спинах лежали Сонні та огрядний майор, відлякуючи геконів. Вони мовили в унісон, як тепер звикли говорити:
— Шанси ідеальні, бо ж шанси зрештою померти стовідсоткові.
Задоволені цим, ми повернулися до Бона та штурмана й, уже не сміючись, кивнули на знак згоди. Вони побачили в цьому прогрес.
У наступні два місяці, чекаючи на від’їзд, ми продовжували працювати над рукописом. Попри хронічну нестачу майже всіх товарів та зручностей, нестачі паперу не було, адже всі в місті мусили періодично писати зізнання. Навіть ми, після розширених зізнань, мусили писати їх і здавати місцевим кадрам. То були вправи в написанні художньої літератури, бо ми мусили знайти те, в чому можна зізнатися, дарма що ми нічого не робили, відколи повернулись у Сайгон. Цілком годилися дрібниці, на кшталт нестачі достатнього ентузіазму на сесії самокритики. Але точно нічого серйозного, й ми ніколи не оминали можливості дописати в кінці свого зізнання, що ніщо не може бути цінніше за незалежність і свободу.
Нині вечір перед нашим від’їздом. Ми заплатили за проїзд, наш і Бона, комісарським золотом, схованим у фальшивому дні наплічника. Шифр, яким ми з комісаром разом користувалися, зайняв місце золота — найважча з наших речей після цього рукопису, нашої останньої волі, якщо й не офіційного заповіту. Нам нема чого комусь лишати, крім цих слів, нашої найкращої спроби представити себе на противагу всім тим, хто намагався нас представити. Завтра ми приєднаємося до десятків тисяч тих, хто вийде в море, втікаючи від революції. Згідно з планом штурмана, завтра, в день нашого від’їзду, родини вийдуть з будинків по всьому Сайгонові, начебто в коротку мандрівку, менш ніж на день. Автобусом за три години ми дістанемося до селища на півдні, де на березі річки нас чекатиме поромник, чиє обличчя затінюватиме конічний капелюх. «Відвезете нас на похорон дядька?» Відповіддю на цей пароль буде відгук: «Ваш дядько був чудовою людиною». Ми разом зі штурманом, його дружиною та Боном заберемося в ялик, несучи з собою в наплічнику перетягнутий гумкою шифр і цей нескріплений рукопис, загорнутий у водонепроникний пластик. Річкою ми дістанемося селища, де на нас чекатиме решта клану штурмана. Наша плавуча база чекатиме далі по річці, рибальський траулер на сто п’ятдесят осіб, більшість з яких ховатимуться в трюмі.
— Там буде спекотно, — попередив штурман.
І смердітиме. Коли команда зачинить трюм, нам буде важко дихати, бо жодна вентиляція не полегшуватиме тиск ста п’ятдесяти тіл, замкнених у просторі, що годився для третини цього числа. Однак важчим за задушливе повітря буде усвідомлення того, що навіть в астронавтів більший шанс на виживання, ніж у нас.
Ми причепимо наплічника на плечі та груди, зберігаючи всередині шифр і рукопис. Виживемо ми чи помремо, на нас висітиме вага цих слів. Лишилося написати ще трохи у світлі цієї олійної лампи. Відповівши на питання комісара, ми виявили, що перед нами стоять інші питання, універсальні й вічні, від яких ніколи не втомишся. Що роблять ті, хто бореться проти влади, коли цю владу здобувають? Що роблять революціонери, коли революція тріумфує? Чому ті, хто закликає до незалежності та свободи, забирають незалежність і свободу в інших? Божевілля це чи ні, вірити, як багато хто навколо, в ніщо? Ми можемо відповісти на ці питання лише за себе. Наше життя та смерть навчили нас завжди спочувати найнебажанішим з небажаних осіб. Тому, намагнічений досвідом, наш компас завжди показує в бік тих, хто страждає. Навіть зараз ми думаємо про нашого стражденного друга, нашого побратима, комісара, чоловіка без обличчя, того, хто промовив несказанне і спав своїм морфійним сном, і бачив сни про вічний сон чи, можливо, про ніщо. Щодо нас — як довго нам довелося дивитися в ніщо, перш ніж щось побачити! Чи могла наша мати відчувати це? Чи дивилася вона в себе, дивуючись тому, що там, де нічого не було, тепер існує щось, а саме — ми? Де була та поворотна мить, коли вона почала хотіти нас, а не не хотіти, сім’я батька, що не мав би ставати батьком? Коли вона припинила думати про себе і почала думати про нас?
Завтра ми опинимося серед чужинців, моряків мимоволі, про яких можна було б написати експериментальний вантажний маніфест. Серед нас будуть діти й немовлята, так само як дорослі та батьки, але старих людей не буде — вони не наважилися на цю подорож. Серед нас будуть чоловіки й жінки, стрункі й худі, але не буде товстих, бо ціла нація вимушено сіла на дієту. Серед нас будуть люди зі світлою шкірою, темною і всіма можливими проміжними відтінками, в когось буде витончена вимова, в когось — груба. Буде чимало китайців, яких переслідують за те, що вони китайці, з багатьма іншими випускниками перевиховання. Усі разом ми будемо зватися народом човнів — цю назву ми вже чули сьогодні ввечері, коли потай слухали «Голос Америки» з радіо штурмана. Тепер, коли ми теж належимо до народу човнів, ця назва нас бентежить. Вона відгонить антропологічною поблажливістю, наче це якась забута гілка людського роду, загублене плем’я амфібій, що постає з океанського туману, увінчане водоростями. Але ми не первісні люди, нас не треба жаліти. Якщо і коли ми дістанемося безпечної пристані, не дивно буде, якщо ми і собі відвернемося від небажаних людей, бо ж така людська натура. Однак ми не цинічні. Попри все це — так, попри все, перед обличчям ніщо — ми все одно вважаємо себе революціонерами. Ми лишаємося істотами, повними надії, революціонерами у пошуках революції, хоча не будемо сперечатися, якщо нас називатимуть мрійниками на голці ілюзій. Доволі скоро ми побачимо багряний схід сонця на горизонті, де Схід завжди червоний, але тепер через вікно нам видно темний провулок, порожній тротуар, запнуті завіси. Звісно ж, ми не можемо одні не спати, навіть якщо лампа горить тільки в нас. Ні, ми не можемо бути самі! Певно, тисячі інших зараз вдивляються в темряву, охоплені скандальними думками, екстравагантними надіями та забороненими задумами. Ми піджидаємо догідної миті та слушної причини, що зараз — у простому бажанні жити. І навіть коли ми пишемо це останнє речення, яке не буде перевірене, ми зізнаємося, що впевнені в одному й тільки одному — ми присягаємося дотриматися, навіть під страхом смерті, цієї єдиної обіцянки: